Читати книгу - "Чорна стріла"

Джон-Месник всього-на-всього звичайна людина. Він спить. Ми обов'язково покінчимо з ним!

В другій половині дня і весь вечір Діка посилали з різними дорученнями, один наказ змінювався іншим. Кінець кінцем Дік був спантеличений кількістю й невідкладністю справ. Весь цей час він не бачив ні сера Олівера, ні Метчема, хоч ні на хвилину не переставав думати про них. Найбільшим його бажанням тепер було якомога швидше втекти з Танстольського замку, проте, перед втечею йому хотілося поговорити з сером Олівером і з Метчемом.

Нарешті, з лампою в руці, він піднявся в свою нову кімнату. Це була простора, низька й трохи похмура кімната, вікно якої виходило в бік рову. Незважаючи на те, що воно знаходилось дуже високо, на ньому були міцні грати. Ліжко виявилось чудовим. Одна подушка була набита пухом, друга — лавандою; червону ковдру прикрашав візерунок з троянд. Уздовж стін стояли завішані темними килимами і замкнені на замок шафи. Дік оглянув кімнату; піднімаючи кожний килим, він стукав у стіну і спробував відкрити шафи. Але він переконався, що двері міцні і що засув на них добрячий. Потім він поставив лампу на підставку і оглянув усе ще раз.

З яких міркувань його поселили в цю кімнату? Вона ж краща і більша, ніж його попередня. Чи, може, це якась пастка? Чи немає тут потайного ходу? Чи правда, що тут з'являється привид? При цій думці у нього в жилах застигла кров.

Просто над головою було чути важкі кроки вартового. Він знав, що під кімнатою була каплиця, а поряд з нею — зал. Із залу, безсумнівно, вів потайний хід, в цьому Діка переконувало око, що стежило за ним з-за килима. Цілком можливо, що хід веде у каплицю, а звідти в цю кімнату.

Дік відчував, що спати в такій кімнаті нерозважно. Він наготовив зброю і сів у куток біля дверей. Якщо проти нього задумали щось недобре, він дорого продасть своє життя.

Нагорі, на вежі почувся тупіт численних кроків, слова пароля. Це змінювалась варта.

Через якусь мить Дік почув, що хтось шкребеться до нього в двері. Потім долинув чийсь шепіт.

— Діку, Діку, це я!

Дік підбіг до дверей, відсунув засув і впустив Метчема. Метчем був дуже блідий, в одній руці він тримав лампу, в другій — кинджал.

— Зачини двері, — прошепотів він. — Швидше, Діку! В цьому замку скрізь шпигуни. Я чув, як вони йшли за мною в коридорі, я чув їхні подихи за килимами.

— Заспокойся, — відповів Дік, — двері зачинені. Поки що ми в безпеці, якщо взагалі можна почувати себе безпечно в стінах цього замку. Я дуже радий бачити тебе. Клянусь небом, хлопче, я думав, що тебе вже немає в живих. Де ти був?

— Яка різниця, де, — сказав Метчем, — Ми зустрілись з тобою, а все інше не має значення, Стривай, Діку, ти все знаєш? Тобі відомо, що вони хочуть зробити з тобою завтра?

— Ні, не відомо, — відповів Дік. — Що ж вони хочуть зробити?

— Завтра або сьогодні вночі, точно не знаю, — вів далі Метчем, — вони хочуть вбити тебе. Я впевнений в цьому, бо чув, як вони перешіптувались про це, навіть більше, вони майже відверто казали мені про це.

— Он як! — сказав Дік. — Кажучи правду, я й сам догадувався.

І Дік розповів про все, що трапилось з ним за цей день.

Коли він закінчив, Метчем підвівся й почав оглядати кімнату,

— Ні, — сказав він, — не видно ніякого отвору. Проте я цілком впевнений, що він є. Діку, я залишусь з тобою. Якщо ти помреш, я помру разом з тобою. Я можу допомогти тобі — бачиш, я украв кинджал! Я буду битися! А якщо ти знайдеш хід, через який можна вибратись звідси, чи вікно, через яке можна спуститися вниз, я з радістю зустріну будь-яку небезпеку і втечу з тобою.

— Джоне, — відповів Дік, — клянусь небом, Джоне, в тебе найкраща, найвіддайіша і найхоробріша душа в усій Англії. Дай твою руку, Джоне.

І він мовчки взяв Метчема за руку.

— А знаєш що, — продовжував Дік. — Тут десь недалеко кімната, через вікно якої спустився гонець; вірьовка, очевидно, ще там. Це все ж якась надія.

— Тсс! — прошепотів Метчем.

Обидва прислухалися. На мить під ними почувся якийсь звук і затих. Потім знову почувся.

— Хтось ходить у кімнаті під нами, — прошепотів Метчем.

— Ні, під нами немає кімнати, — відповів Дік. — Під нами каплиця. Це мій вбивця йде потайним ходом. Ну що ж, хай прийде, я розправлюсь з ним!

І він зціпив зуби.

— Погаси світло, — сказав Метчем, — може, він якось викаже себе.

Хлопці погасили обидві лампи і причаїлись. Кроки внизу були дуже обережними, проте Дік і Метчем виразно їх чули. Кілька разів вони наближались, а потім віддалялись. Нарешті у замку заскрипів ключ і знову настала мертва тиша.

Через деякий час знову почулися кроки, і раптом крізь щілину в підлозі в протилежному кутку кімнати проникла смужка світла. Щілина ставала все ширшою, хтось розчиняв потайний люк і смужка стала ширшою. Хлопці побачили дужу руку, що штовхала люк вгору. Дік підвів арбалет і чекав, коли з'явиться голова.

Але тут сталося щось несподіване. Десь у найвіддаленішому кінці замку почулися крики. Спочатку кричав один голос, потім до нього приєдналися ще кілька голосів. Вони повторювали якесь ім'я. Крики, очевидно, занепокоїли вбивцю, бо люк тихенько опустився на своє місце. Під підлогою знову почулися поквапливі кроки і десь завмерли.

Тепер хлопці мали деякий час, щоб знайти вихід, Дік перевів подих і тільки тут прислухався до метушні, що перешкодила нападові. Крики не затихали, а навпаки ставали все голоснішими. По всьому замку бігали люди, грюкали двері, і, заглушаючи весь цей шум, сер Деніел громовим голосом кликав Джоанну.

— Джоанна! — повторив Дік, — Хто б це міг бути? Ніякої Джоанни в замку немає й не було. Що це значить?

Метчем мовчав. Здавалось, він глибоко поринув у свої думки. В кімнату проникало тільки тьмяне світло зірок, і в тому кутку, де сиділи хлопці, було зовсім темно.

— Джоне, — сказав Дік, — ти десь був цілий день. Чи не бачив ти цієї Джоанни?

— Ні, — відповів Метчем, — не бачив.

— І нічого про неї не чув? — розпитував далі Дік.

Кроки людей, що шукали Джоанну, наблизились до кімнати, де були Дік і Метчем. Сер Деніел все ще в дворі кликав громовим голосом Джоанну.

— Ти чув про неї? — повторив Дік.

— Чув, — відповів Метчем.

— Як тремтить твій голос. Що тебе так непокоїть? — спитав Дік. — Нам дуже пощастило,