Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я забула про цю розмову, бо над ворожінням на картах потішаюся, хоча дуже люблю розкладати пасьянс на щастя, але ж пасьянс — це жіночі шахи, і потім цікаво розглядати обличчя дам, у мене це з дитинства, відтоді, як жила в бабусі і не давала їй спокою, щоб вечорами грати в «п’яницю» й «акулину», я й досі люблю ці ігри, тайкома граю з Наталею; журналістка і хірург ріжуться в «п’яницю», сміх.
Я зовсім забула про зустріч з Галею на вулиці Горького (вона виходила з «кафе-морозиво» з якимось фірмовим сивоголовим стариком), забула про те, як вона шепнула: «Ти сміялась, а Томка мені наворожила іноземця, от і збулося, піди до неї, вона тобі поверне Івана!» Мура яка! Повертати мужчину аморально; якщо кохання минулося, його нічим не повернеш, ворожи не ворожи! Принцип збігу магнітного поля сильніший від заговорень, а фізичної сумісності взагалі не зрозуміли вчені, принаймні біологи не договорилися ні з невропатологами, ні з тими, хто вивчає етику людських взаємин.
І раптом сьогодні вночі, та де там уночі, вранці, о п’ятій, подзвонив Іван; я чомусь страшенно злякалась; я дуже боюсь таких дзвінків, це на біду. В житті кожної людини починається пора втрат; у Ігора, ветерана нашого фотовідділу, спочатку помер дядя, потім мама, невдовзі брат; біда сама не ходить, а з собою ще й горе водить… Батько плакав як маленький, коли дивився фільм Олексія Габриловича «Футбол нашого дитинства». Батько не воював; коли закінчилася Вітчизняна, йому було шістнадцять, але пам’ять про той час — єдине, мабуть, що може примусити його заплакати; а сам онколог, ніяких сентиментів, прагматик, такий уже він у мене, кращого не буває. Те ж саме сталося і в нього: спочатку від раку легенів помер друг, разом училися в школі, не пив, не курив, а от пішов на той світ; через місяць, мов косою викосило ще сімох — інфаркт, інсульт, інфаркт, інсульт. Батько подзвонив мені: «Хочу поспати в тебе кілька ночей, можна? Нерви, як вірьовки, жду ще одного дзвінка». Це були чудові сім днів, я і його навчила грати в «п’яницю», а пасьянсом він просто захворів: «Ой, як потрібно на нічних чергуваннях… Пригадуєш, поет Яшин написав: «Ті, що хворіли, знають, як страшно вночі заснуть, уранці не помирають, уранці знову живуть…» А зі смертю кожного хворого, нехай навіть не ти його вів, умираєш і ти, якась твоя частина, затаєна часточка віри у справедливість… Помирають, як правило, талановиті, дурні живучі, як сколопендри…»
Відкашлявшись, я зняла трубку; чомусь мені здавалося, що розмовляти сонним голосом безтактно; батько завжди жартував: «У тебе мій поганий характер, Лисафет, ти все береш на себе, в наш час тяжко жити таким совісним, затопчуть, оглядайся, довгоноса, приклад предків повчальний».
Голос у Івана був безбарвний, чужий, немовби він хворів на тяжку ангіну.
— Що сталося, старик?
— Це продовження мого прохання затримати Кашляєва… Тут такі діла розкручуються — ні в казці сказати, ні пером описати… Можна, я до тебе приїду? І не сам, а з Гіві…
… І от я називаю Томочці телефон Галки; я застала її на репетиції; слава богу, не на гастролях, сивий фірмач її покинув, змарніла, вилиці випнулись, як у голодного татарчати, очі порожні, зовсім згасли, правда, якщо її не знаєш, то цього й не скажеш — дві гарячі жаринки, але ж я пам’ятаю її іншою, у людини очі міняються раз по раз, у них треба вдивлятися, лише тоді збагнеш людину, вдивлятися неквапливо, помалу, не лякаючи пильністю, ми всі так стомилися від вишукуючої пильності…
На прощання, до речі, Галка кинула: «Вона веліла мені принести їй щетину Ганса: «Всі чоловіки лишають на лезі, зніми непомітно й принеси, він буде твоїм назавжди»… А Ганс — німець, вони ж акуратні, він свою бритвочку милом миє… Мив… Потім попросила завезти найулюбленіший його подарунок… Віднесла замшеву куртку… А він все одно поїхав… Ось так». Сучна вона, ця Томка… Взагалі світ повен сучок і псів, мрію повернутися в сімнадцяте сторіччя, хоч інквізиція, зате ж рицарі були, та й людей не так багато, б де сховатися… Нехай Томка дзвонить, я підтверджу, що ти від мене…»
— Галченя, — Тома майже співала, голос воркітливий, — чого це ти й носа не показуєш? Як твої справи? Ну! От бачиш… А тут до мене Яночка прийшла… Невже? Подружка? Все зробимо! Ти ж знаєш, у мене слово вірне… До речі, це твій новий телефон, чи що? Ах, так… Ну приходь, чайку поп’ємо, а за Яночку не тривожся, все буде гаразд.
Вона ворожила мені досить таки довго, дещо навіть вгадала, пряме попадання: «Не перестаючи думаєш про бубнового короля», а Іван світлий, і я про нього думаю завжди, але ж, мабуть, кожна жінка завжди думає про того, кого любить…
— У твого бубнового хтось є, Яночко, будь насторожі, хрестова дама ось лягає поряд з ним, і дев’ятка пік не відходить, я не поважаю цієї карти… Хоча, якщо треба, ми віднадимо її, це я швидко зроблю, але — не люблю, та й сили витрачаєш стільки, що потім хоч у санаторій їдь…
— Я вам віддячу, — сказала я. — Я на все згодна…
— Думаєш, я через гроші? — Тома зітхнула. — В мене покликання є: робити людям добро. У владі я зневірилася, в церкві священики служать, наче у главку якомусь, хто ж може втішити? Ми, мічені.
— Як це?
— А так. У кого від бога мітка є… А тепер дивись мені у вічі, Яночко… Розслабся й дивись мені у вічі… В зіниці, я по дужці хворобу бачу і недугу виганяю…
— Я не переношу гіпнозу, — відвернулась я. — Блюватиму.
— А хто тобі сказав, що я гіпнотизую?
— У мене батько онколог, я про це знаю…
— Де він лікує?
Вона пильно дивилася в мої зіниці, і мені захотілося сказати їй, що тато лікує в онкологічному центрі, але він не якесь там світило, а звичайний лікар, його завжди всі відсували на задній план, хоч для мене немає кращого лікаря на землі, але ж я необ’єктивна, він мій батько, нещасна людина, фантазер і безсребреник, підкаблучник, мама витворяє з ним бозна-що…
— Де він лікує? — повторила Тома ще тихше. — В якій клініці?
— У Тобольську, — пересилюючи себе, відповіла я. — Там при медінституті є клініка, може, чули?
— Та ти розслабся, голубонько, розслабся, ач, яка носата, волосся-пір’ячко, розслабся, Яночко…
Так я тобі й розслаблюсь, подумала я; батько вчив мене напружувати м’язи спини, коли став важко і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.