Читати книгу - "Одного разу…"

та померти, так і не знайшовши дороги ані до каси, ані додому.

…приємна несподіванка: виявляється, книжки українських письменників зберігаються в найбільшій у світі Національній Бібліотеці Американського Конгресу. Це підтверджено роздруківками, котрі нам вручили в цьому величному закладі. На своїх аркушиках, крім переліку книжок, знайшла навіть невеличку бібліографію. Аж моторошно стало: хто збирає ці дані?!

З одного боку, здається, що тут нікому нічого не потрібно. Вулицями ходять досить огрядні громадяни з літровими паперовими склянками пепсі-коли в одній руці й пакетом чипсів чи поп-корну – в іншій. Суцільна насолода від життя. З іншого – ось така велетенська культуро-і техно-поглинаюча машина, котра по дрібочці підгрібає все, що здається нікому не потрібним. Цим можна пояснити й дивовижні колекції шедеврів світового мистецтва (адже свого часу скуповувалося все – із розрахунком на майбутню славу невизнаних митців), і найсучасніші технології. Добре, якби у нас так ставилися хоча б до своїх учених, художників, акторів, музикантів. Адже скільки прізвищ українського походження ми познаходили в театральних програмках та туристичних буклетах!

З одного боку, всі піклуються про своє здоров’я. Якщо їхнім «мінздравом» призначено випивати по вісім великих склянок води на день – п’ють. Корисно бігати – всі бігають. Будь-де: по самому центру міста курсують громадяни в навушниках (бігають переважно під музику з плейєра) та браслетом на зап’ясті, який стежить за тиском та диханням. З іншого – дивує, що цей «оздоровчий біг» відбувається переважно біля автостради, над якою висить суцільний смог.

Ніде не палять. Боронь Боже! «Но смокінг!» – і розпашілі від злості курці годинами сперечаються з портьє на рецепшені готелів, вибиваючи собі «смокінг-рум».

Пропаганда здорового способу життя – і синтетичне швидке харчування.

Перед закоханою парочкою в ресторані – велетенські посудини, які важко назвати «тарілками». На них – піци, гамбургери, пересмажена у фритюрі картопля та величезні склянки, до половини наповнені шматками льоду – туди заливають кока-колу.

До речі, «без льоду американський стіл – кривий»! Як у нас – без солі. Лід – магічна приправа до будь-якої рідини. Спершу до столу подають лід, а потім решту. За один день тут з’їдається пів-Антарктики. Коли тобі пропонують попити, твоє: «No іce!» звучить майже як особиста образа. «Айс» має бути у всьому, що п’ється!

Бродвейські мюзикли – культурний шок.

Від голосів, гри, декорацій. Все це можна назвати одним словом – професіоналізм. Зізнаюсь, на «Фантомі опери» я майже ридала. «Другий бік» полягає в супердемократичності театрів. Можна прийти туди в подертих джинсах та кросівках, хочеш – надягай вечірню сукню з декольте на півзадниці. Можна жувати поп-корн. Можна вийти на вулицю і запросто зайти назад – квитків ніхто не перевіряє. Можна під час антракту піти по сусідніх театрах – подивитися інші вистави. Прочитані програмки, використані квитки чи обгортки з-під цукерок – на підлозі. Жодна театральна тітонька-наглядачка не зробить зауваження. У самому серці богеми дозволено все! Тим паче що з першими акордами музики строката публіка завмирає, немов зачарована. «Шикати» нема на кого.

…країна картонних будиночків Наф-Нафа (не дивно, що їх увесь час здуває ураганами!) і величних, майстерно стилізованих під середньовіччя палаців.

Країна з викоріненим місцевим населенням – індіанцями та ще не викоріненими ку-клус-кланівськими традиціями, яка шалено вболіває за свою демократію.

Країна Фолкнера, Фіцжеральда, Селінджера, Джека Лондона, Гемінґвея і Дена Брауна.

У редакції «Нью-Йоркера» ми зустрілися з балакучим дядечком невизначеного віку, який розмовляв майже бездоганною російською мовою. Це виглядало трохи дивним. Виявилося, що це Ремнік – сам головний редактор, сусід і товариш, як він повідомив, «стариганя Селінджера».

«Нью-Йоркер» – найстаріший журнал Америки, заснований 1935 року. У ньому починали друкуватися всі найвідоміші американські письменники. В архівах досі зберігаються їхні перші й часом досить безпорадні публікації. Я дізналася про все, що мене цікавило і… кусала лікті від заздрощів. Виявляється, що це – цілком «авторський» журнал (моя нездійсненна мрія), редактори не втручаються в стиль, пиши, що хочеш і як хочеш. Читачам цікава навіть не сама стаття, а те, ЯК вона написана! А журналісти можуть написати туди 3–4 статті на рік (!) і при цьому – пречудово існувати на отриманий гонорар, мандрувати та спокійно писати наступну статтю.

Для порівняння: в газеті «Голос Сан-Дієго» (Каліфорнія) журналіст пише 3–5 статей на тиждень і отримує 20 центів за слово.

…Вермонт.

Зрозуміло, чому Солженіцин обрав для свого «заслання» цей благодатний край. Маленький зелений штат, який навіть не позначено на карті: довжина назви перевищує масштаб місцевості. Берлінгтон – найкраще місце для творчості. Справжня «американська мрія» (точніше, мрія українського письменника). Хоча спершу ми не чекали від цієї мандрівки нічого доброго, особливо коли побачили, яким літаком мусимо летіти з Нью-Йорка. Маленький «кукурудзник» лиховісно-чорного кольору з короткими крилами. До того ж зранку падав дощ. Ми зайшли в літак, як заходять до звичайної маршрутки. Усередині він так само мало відрізнявся від цього виду транспорту. І якби не стюард, ми з Мариною нізащо б не сіли в цей катафалк! Стюард нас вразив.

Він сором’язливо посміхався.

Він був білявий і такий високий, що голова впиралася в стелю літака. Він мав бездоганні жіночі манери. Перевіривши, чи всі пасажири пристебнулися до крісел, кокетливий блондин влаштувався у кріслі навпроти нас і склав випещені ручки на колінах.

Він нагадував балерину перед виходом у па-де-де. І трохи – лагідного маніяка, що має доправити заручників прямісінько до пекла.

На наш подив, літак летів рівно. І паперові пакети нікому не знадобились.

Берлінгтон – чудове містечко, точніше «вілідж».

Зовсім порожнє. Будиночки в стилі «хатка для Барбі». Бузкові зарості. Запах лісу й дощу.

Готель – затишний прихисток для втомлених нью-йоркським хаосом городян. Двокімнатний номер із кухнею. Камін у холі. Велетенський кіт, що зручно вмостився біля нього.

Тут я почала призвичаюватися до неїстівної американської їжі, хоча дуже скучала за нормальною – українською. На щастя, у Марини Гримич з’явився ентузіазм і вона вирішила наварити борщу на все товариство. А я навчилася розрізняти в супермаркеті етикетки на яскравих упаковках. Тому ввечері ласувала полуницею з цукром, сиром «Рікотта» й суші. Усе було досить смачне.

Уранці нас повантажили в мікроавтобус і повезли до Венускі, на зустріч із мером і головним менеджером міста…

Це іграшкове містечко – гордість мешканців. Воно порожнє, немов у фільмі жахів, жодного перехожого. Здавалося, що в ньому мешкають лише ці двоє…

Упродовж багатьох років містечко вимирало, аж поки місцевий геній, що закінчив Гарвард, розробив план відродження. Усі, хто брав участь у відбудові, – нащадки