Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

За тиждень знову зібралася юрба, здебільшого із представниць слабкої статі, щоб подивитися на Гайрама, який демонстрував своє вміння працювати з косинцем. Фундамент змурували щасливо, і каркас будівлі був зведений без прикрих випадків, коли не брати до уваги таких дрібниць, що робітник, повертаючись увечері після роботи додому, бува, звалиться з коня. Будівля височіла у всій своїй красі — гордість селища, взірець тим, хто мріяв про славу архітектора, втіха для очей усіх мешканців «патенту».

Це була довга дерев'яна будівля, пофарбована білою фарбою, і складалася вона наполовину з вікон, — коли хто стояв із західного боку, то міг майже безперешкодно спостерігати крізь ті вікна схід сонця. Розташована на відкритому місці, споруда ця була незручна, зате на фасаді було безліч прикрас із дерева, які Гайрам виконав за малюнками Річарда. Та найбільшою гордістю будівничих було вікно другого поверху, яке красувалося над головним входом, і «шпиль».

Вікно, здається, було спроектоване за законами змішаного стилю, бо відзначалося воно розмаїтістю орнаментів і пропорцій. Являло воно собою півколо, до якого з боків тулилися два невеликі квадрати. У великі різьблені соснові рами були вставлені шибки із тьмяно-зеленого скла. За задумом архітекторів віконниці повинні були мати зелений колір, але за браком грошей, як то звичайно буває при спорудженні громадських закладів, вони зберегли свій первісний похмурий свинцевий колір.

Посеред даху височів «шпиль» — невелика баня на чотирьох соснових колонах, щедро прикрашених вертикальними жолобками та різьбою. Баня формою скидалась на перевернуту чайну чашку без дна, а з середини її здіймалось дерев'яне вістря, пробите двома поперечними залізними прутами, на кінцях яких були літери П, П, С, З. Все це вивершувалося зображенням риби, що його власноручно вирізав з дерева Річард і пофарбував, як він сам висловився, «у колір луски». Містер Джонс запевняв, ніби ця істота — точна копія «озерної рибки», що вважалася в цих краях неабиякими ласощами, і, мабуть, він таки правду казав, бо дерев'яна рибина, задумана як флюгер, незмінно спрямовувала тужливий погляд до чудового озера, що лежало сере гір, на північ від Темплтона.

Після того, як університетські власті дали дозвіл на відкриття тут «академії», попечительська рада запросила на посаду викладача випускника одного із східних коледжів, щоб у стінах згаданої будівлі він передавав свої знання допитливим діткам. Горішній поверх її складався з одного великого приміщення і був призначений для різних свят і врочистих зборів; у нижньому містилися дві кімнати — одна для учнів, що мали опановувати латину, а друга — для тих, хто вивчав рідну мову! Клас латиністів із самого початку був нечисленним, проте скоро з його вікон залунало: «називний — pennas, родовий — penny»[32], на велику втіху та користь перехожим.

Проте за весь час існування цього храму науки лише один сміливець дійшов до перекладів з Вергілія[33]. Він навіть виступив на щорічному публічному іспиті, де, на превелике захоплення всіх своїх родичів, хвацько продекламував усю першу еклогу, майстерно зберігаючи інтонацію. Але відтоді в цій школі більш не звучали рядки римських поетів, та, мабуть, і доти ніхто й ніде не чув такої мови, якою виступив той учень. Попечителі дійшли висновку, що надто випередили епоху, тож «професора» замінили простим учителем, який, керуючись принципом «хто спішить — той людей смішить», став навчати школярів рідної мови.

Від того часу й до днів, про які мова, «академія» була просто собі сільською школою. Зала її використовувалась і для судових засідань, і для релігійних зібрань, і для балів, що їх влаштовував Річард, а по неділях правила за церкву.

Коли в округу потрапляв якийсь проповідник, його запрошували служити відправу, байдуже, до котрої з багатьох пресвітеріанських сект він належав. Після служби хто-небудь обходив парафіян із капелюхом в руках, і проповідник одержував зібрані гроші як винагороду за свій труд. Коли ж справжнього священика не знаходили, тоді хтось із громади читав молитву, а Річард виголошував проповідь, взяту із спеціального збірника.

Як ми вже казали, релігійні погляди мешканців селища були дуже розмаїті. Ми вже згадували про релігійні погляди Мармедюка. Вони мало змінилися після його одруження. До фамільярних розмов, які квакери вели з богом на своїх щовечірніх зібраннях, він почував огиду; вважалося, що Мармедюк, як і його мати й дружина, формально належить до єпископальної церкви, але великою побожністю суддя не відзначався. Річард, навпаки, був ревним прихильником цієї церкви й кілька разів, коли «академія» була вільна в неділю, намагався влаштувати єпископальні відправи, але, як завжди, перебрав міру, налякав парафіян своєю «папістською» завзятістю, і вже на другу його проповідь майже ніхто не прийшов, а третю слухав лише Бен Помпа, затятий послідовник «істинної» віри..

Перед війною за незалежність англіканська (або ж єпископальна) церква мала в північно-американських колоніях великий вплив і підтримувалась урядом Англії. Але по проголошенні незалежності Сполучених Штатів церква ця занепала, адже її служителі могли одержувати сан тільки в Англії. Внаслідок тривалих переговорів американській єпископальній церкві пощастило добитися права самій призначати священиків, і вона поспішила послати своїх служителів у віддалені нові округи, щоб відродити там свою колишню велич.

Одним із таких священиків і був містер Грант. Його призначили в округу, центром якої був Темплтон, і Мармедюк люб'язно запросив священика, а Річард просто наполіг, щоб той залишився на постійне проживання в їхньому селищі. Для його родини приготували скромний будиночок, і він поселився там якраз за кілька днів до початку нашої оповіді. Виконувати свої обов'язки новий священик мав почати на різдво, про що сповіщало оголошення, яке вивісив Річард: «На святвечір у великій залі Темплтонської академії превелебний містер Грант відслужить відправу за обрядами протестантської єпископальної церкви».

Це оголошення викликало неабияке пожвавлення серед прибічників різних сект. Декого цікавило, як воно все відбудеться, інші підняли цей замір на глузи, проте більшість, дарма що релігійна терпимість Мармедюка була всім відома, мудро вважала за краще мовчати, пам'ятаючи про переконання Річарда.

Однак усі нетерпляче очікували вечора, й загальна цікавість ще більше зросла, коли вранці того багатого на події дня люди побачили, як Річард і Бенджамін вийшли із сусіднього лісу, несучи на плечах по величезній в'язці хвойних гілок. Вони ввійшли в школу й старанно зачинили за собою двері; що вони там робили, ніхто в селищі не знав, бо Джонс, перш ніж почати свої таємничі приготування, повідомив учителя, на превелику радість його білоголової отари, що уроків не буде.

Мармедюкові заздалегідь написано листа, де сповіщалося про ці приготування, й він обіцяв приїхати з дочкою, щоб узяти