Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

невелика пивниця «Страсбург-бар».

Знову Страсбург!

«Боже, — благав Ота в думці, — боже, зроби так, щоб там виявився хтось знайомий. Або хоча б знайомий мого знайомого. Чи хай це буде й незнайомий, але щоб із Страсбурга! Ми б із ним погомоніли, дещо пригадали й порозумілися. Він напевне повірив би мені. Боже, я вже давно не молився тобі й ні про що тебе не просив, а тепер молитимусь щиро і ревно. Даю слово!»

Ота перехрестився й рушив до будинку. Але вже на самому порозі подумав, що спершу замовить собі щось дешевого випити й огледиться. Якщо не побачить нікого знайомого, піде геть.

Відтак одхилив завісу із скляних кульок.

3

Напівтемна кімната була порожня, тільки за стойкою стояв кремезний, спітнілий чоловік і дивився на Оту спідлоба. На скронях у нього росло довжелезне волосся, яке він загортав на лисину.

— Добридень, — привітався Ота.

— Добридень, — буркнув хазяїн. — Що вам?

— Малий кухоль пива.

Із-за стойки долинув сухий кашель, і, краще придивившись, Ота помітив двері, які вели у глиб приміщення, мабуть на кухню, а в них літню огрядну жінку, яка сиділа на табуреті. Обличчя її було таке ж червоне й спітніле, як і хазяїнове. Пасмо волосся на тім'ї в жінки було неприродно жовте й схоже на мочалку.

І хазяїн, і жінка були Оті зовсім незнайомі.

— Дивина, — засміявся він і сів за столик. — Хто б міг подумати, що я зустріну тут когось із Страсбурга. Ви ж із Страсбурга?

— Звідки ви це взяли? — буркнув хазяїн.

— Ми з Ліона, — сказала жінка.

— А-а… — зітхнув Ота. Надія зникла. — Тоді скажіть, чому ви так назвали свій готель?

— Ми не називали його ніяк, — буркнув роздратовано хазяїн і здмухнув з пива піну.

— Ми купили готель уже з назвою, — докинула жінка. — Попередній хазяїн справді був із Страсбурга.

— А може, й ні, — мовив хазяїн.

— Я гадаю, що був, — похитала жінка головою. — А втім, може, й не був. Головне, що він розбагатів і розпрощався з цією країною.

— Цить! — гримнув на неї чоловік і поставив перед Отою пиво. — Ви в Марокко новачок?

Ота кивнув головою. Взявши кухоль, він вихилив пиво одним духом і тільки тепер відчув, як від утоми гудуть ноги. Був щасливий, що сидить у тіні й під дахом.

Він поставив кухоль на стіл.

— Чи не знайдеться у вас для мене вільного номера? — Якщо тут нема нікого із Страсбурга, то тим гірше. Але він далі вже не піде. — Хай невеличкий, тільки щоб дешевий.

— Вісім франків за ніч, — буркнув хазяїн, насупивши брови.

Ота почав швидко підраховувати, одначе це було не так легко — солодка втома перелилась і в мозок.

— Маємо й за сім, — озвалася жінка. — Тільки на четвертому поверсі.

— Це байдуже. Я згоден. — Ота підвівся.

— Ви без речей? — запитав хазяїн. — Тоді гроші наперед.

— Тут вештається стільки всякої потолочі, — докинула жінка, мовби вибачаючись.

Ота заплатив за одну піч і за кухоль пива.

— Ось ключ, — сказала жінка. — Можете йти сюди. — І показала на двері праворуч од стойки.

Ота вийшов у темний коридор і поволі попрямував до сходів. На другому поверсі через поручні перехилилася смугла, одягнена по-європейському дівчина з разком білого намиста на шиї… У нього тьохнуло серце: обличчя було йому знайоме — то була арабка з пароплава, яка стільки разів до нього всміхалась.

Оту пойняла бурхлива радість, і він помчав нагору, перестрибуючи через два східці.

— Добридень, панночко! — Він подав дівчині руку і потис її долоню, дивлячись у чорні блискучі очі.

— Добридень, — відказала вона, всміхаючись. У неї були гарні білі зуби, а на підборідді й на переніссі видніло дрібне татуювання, яке вона марно намагалася заховати під шаром пудри. — Поселяєтесь у нас?

— Звичайно! — вигукнув він. — Ви теж раді?

Вона засміялася:

— Чого?

— Що ми знову зустрілися!

Дівчина здивовано глянула на нього, але руку свою не забрала.

— Ви мене знаєте?

— А ви мене ні? — запитав Ота докірливо. Йому здалося, що вона образилася, бо на пароплаві він не звертав на неї ніякісінької уваги. Особливо вчора ввечері повівся з нею вельми нечемно. Але в таких випадках найкраще вдавати ображеного з себе. — А ви мене ні? — повторив він з гіркотою. — А я на пароплаві так шукав вас. Ви одібрали в мене сон…

Вона знову засміялася:

— На пароплаві? На якому пароплаві?

— На «Менарі»! Хіба ви сьогодні вранці не прибули з Бордо?

— З Бордо… — Дівчина вимовила останнє слово так, наче в ньому були якісь чари, нездійсненна мрія. — Я ніколи не була в Бордо і взагалі у Франції. Я весь час живу тут!

Вона раптом зареготала так нестримно, що на спині в неї застрибали коси, синьо-чорні, як асфальт.

— Перестаньте! — урвав її Ота. Він усе ще думав, що вона не признається до нього, вирішивши помститися за його принизливе нехтування. — Коли не хочете, щоб я вас жорстоко покарав.

— Як саме?

— А хоча б отак. — І він нецеремонно обняв її за стан.

— Не руште мене! — скрикнула вона півголосом. Однак не випручалась, а реготала зовсім близько, майже уста в уста. — Ідіть собі до тієї з пароплава!

— Ви знову своєї? — нахмурився Ота і, схопивши її за косу, смикнув так, що дівчина аж скрикнула від болю…

І тут він зрозумів, що вона не брехала, що й справді ніколи не була на «Менарі», ніколи не намагалася йому сподобатися, бо в тієї з пароплава були не коси, а коротко підстрижене волосся.

Проте вони були такі схожі, що він ладен був побитися об заклад…

— Хай йому чорт! — вилаявся Ота. — Не гнівайтесь, але…

— Нічого, нічого, — відказала дівчина спокійно. — Який ваш номер?

— Ви тут покоївка?

Вона кивнула головою.

— Провести вас?

— Не треба, — відповів він. — Я знайду сам.

Але дівчина все-таки пішла за ним.

— Мене звуть Віветта, — сказала вона, коли він одмикав двері.

Ота обернувся. Дівчина всміхалася точнісінько так, як та, на пароплаві. «Всі вони однакові. Я плутав арабів, а тепер плутаю й арабок, Хто в цьому винен? Вони чи я?» — подумав він і буркнув:

— А мене Ота. — Зрештою, яке це має значення, що це не та дівчина; тепер він знав її краще, ніж ту, з пароплава.

Ота зайшов у кімнату, і дівчина просунула за ним у двері голову:

— Коли вам буде щось треба, гукайте. Дзвінок тут не працює.

— Я так і думав. — Він почав роззиратися. Це була вузька келія з ліжком і відчиненого шафою.

— Що саме ви думали?

Ота обернувся. Дівчина все ще стояла.

— Нічого,