Читати книгу - "Принцеса і королева, або Чорні та Зелені"

знову її милість своїм наказом заборонила принцові залишати замок.

На заході сонця щуряче плем’я Король-Берега повилазило зі своїх бридких нір та льохів ще в більшому числі, ніж попередньої ночі.

Коло Річкової брами пан Перкин учинив зі своїм помийним лицарством бенкет з награбованих наїдків та напоїв, а тоді повів посіпак уздовж берега річки, плюндруючи корабельні майстерні, склади та усі кораблі, які не встигли вийти у море. Король-Берег міг похвалитися товстими мурами та грізними баштами, але їх будували на те, щоб відбивати напад ззовні, а не зсередини міста. Залога при Божій брамі була особливо слабка, бо її сотник і третина вояків загинули разом з паном Лютором Довгалем на Шевській площі. А тих, хто лишився (і серед них — багато поранених), легко здолала кровожерлива юрба пана Перкина.

Не минуло й години, як відчинилися також Король-Брама та Левова брама. Золотокирейники при першій відступили та втекли, а «леви» на другій перебігли до юрби. Тепер три з семи брам Король-Берега були відчинені перед ворогами королеви Раеніри.

Проте найстрашніша загроза правлінню королеви виникла всередині міста. Коли впала ніч, на Шевській площі зібрався ще один натовп, удвічі більший та втричі лютіший, ніж попередньої ночі. Наче королева, яку вони так зневажали, цей натовп видивлявся у небо з жахом, лякаючись ще вдосвіта побачити там драконів короля Аегона, а слідом — вороже військо. Вони більше не вірили, що королева здатна їх захистити.

Коли навіжений однорукий пророк, якого звали Пастирем, почав відчайдушно шпетити драконів — не лише тих, які загрожували нападом ззовні міста, а всіх, які є — навіжена юрба раптом уважно дослухалася до нього.

— Коли прийдуть дракони, — верещав він, — то плоть ваша запалає, шкіра лусне, а кістки розсиплються на порох! Дружини ваші танцюватимуть голі під вогненними шатами і хтиво кричатимуть з пекельної пристрасті! Малі діти ваші литимуть сльози, аж доки очі їхні не стечуть струмками, а рожева плоть не зчорніє та не одскочить од кісток! Морок іде, Морок насувається! За гріхи він прийшов карати, і гнів його не втамуєш молитвою, яко сльозою не загасиш драконового полум’я! Крові прагне він, крові й лише крові — вашої, моєї та їхньої!

Він здійняв кікоть своєї правиці й тицьнув ним на пагорб Раеніс, що височів позаду, та на Драконосхрон, похмуро-чорний проти неба.

— Онде мешкають гемони, онде мають собі лігво! Місто загарбала нечиста сила! Коли хочете повернути його собі, то спершу мусите знищити грішну мерзоту! Коли бажаєте од гріха ся очистити, спершу маєте ся омити у крові драконів! Бо сказано, що вогонь пекла загасити може єдина лише кров!

З десятків тисяч горлянок у небо злетів клич.

— Кров! Смерть драконам!

Наче велетенський звір о десятках тисяч ніг, паства Пастиря рушила — спочатку повільно та безладно, вимахуючи смолоскипами, мечами та грубішою зброєю — вулицями і провулками у напрямі Драконосхрону. Дехто виявився розумнішим і потай здимів додому, але на місце кожного втікача ставало ще троє охочих драконоборців. Доки натовп досяг пагорба Раеніс, число людей в ньому подвоїлося.

Високо на Аегоновому пагорбі, на іншому кінці міста, королева спостерігала натовп з даху Маегорового Острогу вкупі з синами та радниками. Ніч була чорна і хмарна, але смолоскипів палало стільки, наче всі зірки зійшли з неба і рухалися тепер на приступ Драконосхрону. Щойно Раеніри досягла звістка про те, що навіжена юрба рушила містом, як вона надіслала гінців до пана Балона при Старій брамі й пана Гарта при Драконовій, наказуючи розігнати натовп і захистити королівських драконів… але зважаючи на безлад у місті, ніхто не міг обіцяти, що гінцям вдасться довезти ті накази до потрібних осіб. Та навіть у разі їхнього успіху вірних престолові золотокирейників лишилося надто мало, щоб сподіватися на перемогу. Коли принц Джофрі попрохав дозволу виїхати разом з двірськими лицарями та воїнами Білої Гавані, королева йому заборонила.

— Якщо вони захоплять той пагорб, то наступним буде цей, — відрізала вона. — Ми потребуватимемо кожного меча для захисту замку.

— Але вони повбивають наших драконів! — залементував розбурханий принц Джофрі.

— Або дракони повбивають їх, — холодно відповіла йому мати. — Хай згорять там хоч усі. Держава недовго за ними сумуватиме.

— Але ж, пані матінко, раптом вони вб’ють Тираксеса?! — занепокоївся юний принц.

У це королева вірити відмовлялася.

— То лише нікчемний набрід. Помийні щури, йолопи та п’яндиголови. Скуштують драконового полум’я і порснуть на всі боки.

Їй раптом відповів двірський блазень Грибочок:

— Може, вони і п’яндиголови, зате п’яний не знає страху. Йолопи — так, йолопи, але останній йолоп може вбити короля. Щури? Так, і щури теж, але тисяча щурів здатна загризти ведмедя. Колись я сам бачив таке просто он там, у Блошиному Подолі.

Її милість нічого не сказала і мовчки обернулася назад до поручнів. Тільки коли спостерігачі на даху почули ревіння Сиракс, то помітили, що принц тишком зник з даху.

— Ні! — почувся крик королеви. — Я забороняю, забороняю!

Але саме у цю мить її дракониця скочила, плескаючи крилами, з двору на мур, присіла на нього на пів-удару серця, і пустилася у ніч з сином королеви на спині, що однією рукою відчайдушно чіплявся за звіра, а в іншій тримав меча.

— За ним, хутко! — заволала Раеніра. — Усі за ним, усі до одного, малі й великі! На кінь, на кінь, хутко за ним! Приведіть його назад, схопіть і приведіть, адже він не знає, що коїть, нічого не знає! Сину мій, любий мій синочку!..

Але було вже запізно.

Ми не будемо прикидатися, мовби хоч скількись розуміємося на природі зв’язку між драконом та драконоїздцем. Мудріші від наших голови билися над цим таїнством протягом довгих століть. Але нам відомо достеменно, що дракони не схожі на коней, якими може їздити кожен, хто кине їм сідло на спину. Сиракс була драконом королеви і ніколи не знала іншого наїзника. Так, велика жовта дракониця упізнавала принца Джофрі на вид та запах і не стривожилася, коли він почав вовтузитися з її ланцюгами, але верхи на собі його терпіти не збиралася. У гарячковому поспіху, не бажаючи, щоб його зупинили, принц скочив на спину Сиракс, не подбавши ані про сідло, ані про нагайку. Мусимо припустити, що він мав намір або ринути на Сиракс просто у битву, або, більш вірогідно, перелетіти на ній через місто до Драконосхрону, до свого власного Тираксеса. Можливо, він бажав звільнити і