Читати книгу - "Нортенгерське абатство"

в тій родині немає нікого, зустрічі з ким їй слід би було боятися. Цей вечір подарував їй більше, набагато більше, ніж вона очікувала.

Розділ ХІІІ

Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця й субота пройшли низкою перед очима читача. Події кожного дня, його надії та побоювання, муки й утіхи були викладені одне за одним, і, щоб закінчити тиждень, залишається розповісти про страждання в неділю. Кліфтонський план було тільки відкладено, а не скасовано, і під час післяобідньої прогулянки по Крессенту молоді люди знову почали його обговорювати. У розмові наодинці між Ізабеллою та Джеймсом, з яких перша особливо прагнула туди поїхати, а останній не менше волів зробити їй приємність, було вирішено, що коли погода сприятиме, вони рушать у дорогу наступного ранку. І вони вирішили виїхати рано, щоб повернутися не надто пізно. Домовившись таким чином і діставши згоду Торпа, залишалося тільки повідомити про це Кетрін, яка відійшла від них на кілька хвилин, щоб поговорити з міс Тілні. План було прийнято саме в цей час, і, як тільки Кетрін повернулася, від неї зажадали схвалення. Проте замість радісної згоди, на яку сподівалася Ізабелла, Кетрін спохмурніла, висловила жаль і їхати відмовилася. Домовленість, яка мала завадити їй брати участь у попередній спробі, робила для неї цю поїздку неможливою. Щойно вона домовилася з міс Тілні здійснити завтра намічену пішу прогулянку. Це вже вирішено, і вона не відмовиться від своїх планів ні за яких обставин. Але їй слід відмовитись, і вона зобов’язана це зробити! — одразу ж із запалом вигукнули брат і сестра Торп. Вони повинні завтра поїхати до Кліфтона, вони туди не поїдуть без неї, їй ніщо не заважає відкласти звичайну пішу прогулянку до завтра, вони й чути не хочуть про те, що вона відмовляється їхати з ними. Кетрін засмутилася, але доводи її не зламали.

— Не переконуйте мене, Ізабелло. Я домовилася з міс Тілні. Я не можу поїхати.

Це не допомогло. Брат і сестра знову заходились атакувати її тими самими доводами: вона зобов’язана поїхати, їй слід поїхати, ні про які заперечення і мови не може бути.

— Адже це так просто — сказати міс Тілні, що у вас уже була домовленість, ви просто забули про неї, і попросити її відкласти прогулянку до вівторка.

— Ні, це не просто. Я не можу цього зробити. Такої домовленості не було.

Ізабелла зробилася більш наполегливою і говорила з нею якнайлагідніше, і називаючи її найніжнішими іменами. Вона впевнена, що її обожнювана, найчудовіша Кетрін не зможе серйозно відмовити в дріб’язковому проханні своїй подрузі, яка її так ніжно любить. У її улюбленої Кетрін, вона знає, таке добре серце й такий м’який характер, що вона легко зробить поступки тим, кого любить. Але все було марно: Кетрін відчувала, що вона чинить правильно, і, страждаючи від цих ніжних і улесливих умовлянь, не дозволяла собі піти на повідку в них. Тоді Ізабелла вдалася до іншого засобу. Вона почала дорікати Кетрін, що та більш прихильна до міс Тілні, хоч знає її так мало, ніж до своїх найкращих і найдавніших друзів, що вона холодна й байдужа до своєї найкращої подруги.

— Я не можу не ревнувати, Кетрін, коли бачу, як мною нехтують заради малознайомих людей, мною, яка так безмежно вас любить! Ніщо не може похитнути мої почуття, коли вони вже виникли! Мабуть, я відчуваю сильніші почуття, ніж будь-хто інший. Безперечно, вони занадто сильні, тому можуть тільки завдавати мені шкоди. Коли я бачу, що малознайомі люди для вас рідніші, ніж я, клянусь, у мене серце кров’ю обкипає. Ці Тілні віднімають у мене все!

Цей докір здався Кетрін дивним і недобрим. Чи годиться подрузі таким чином відкривати свої почуття в присутності інших? Ізабелла виглядала людиною невеликодушною та себелюбною, байдужою до всіх, окрім власної персони. Ці думки, сповнені гіркоти, промайнули в її голові, але вона змовчала. Тим часом Ізабелла приклала до очей хусточку, і засмучений Морланд не міг утриматися, аби не сказати:

— Кетрін, не можна бути такою впертою. Це не така вже й жертва. Не поступитися подрузі… Я перестану вірити у твою доброту, якщо ти відмовишся.

Вперше її брат відверто виступив проти неї. Не бажаючи його засмутити, вона запропонувала примирне рішення. Якщо вони відкладуть свій план до вівторка, що їм легко зробити, бо це залежить від них самих, вона могла б з ними поїхати, і всі були б задоволені. Але у відповідь одразу ж пролунало:

— Ні, ні, ні! Це неможливо, бо Торп ще не знає, може, йому у вівторок доведеться поїхати до Лондона.

Кетрін відповіла, що, на превеликий жаль, нічим не може йому зарадити. Запанувала коротка тиша, яку порушила Ізабелла, сказавши з холодним роздратуванням:

— Гаразд, ми вимушені відмовитися від поїздки. Якщо Кетрін не їде, я теж не поїду. Адже не можу я бути єдиною жінкою серед чоловіків. Це був би нерозумний учинок з мого боку.

— Кетрін, ти зобов’язана поїхати, — сказав Джеймс.

— Але чому містер Торп не може взяти з собою одну з сестер? На мою думку, кожна з них з радістю поїде.

— Красно дякую, — вигукнув Торп, — але я приїхав до Бата не для того, щоб катати своїх сестер і виглядати в очах у всіх дурнем. Ні, якщо ви не хочете, бодай мій слід запав, якщо я поїду. Я б коли й поїхав, то лише заради того, щоб покатати вас.

— Своєю люб’язністю ви не робите мені приємності.

Її слова, однак, не дійшли до Торпа, бо він раптом кудись зник.

Усі інші продовжували нестерпну для бідолашної Кетрін прогулянку. Її супутники то мовчали, то знову починали атакували дівчину благаннями й докорами. Рука Кетрін як і досі підтримувала руку Ізабелли, але їхні серця були в стані війни. У якісь хвилини Кетрін пом’якшувалась, у якісь була роздратованою, та весь час залишалася засмученою й непохитною.

— Я й не знав, що ти така вперта, Кетрін, — сказав Джеймс. — Тебе завжди було так легко переконати, ти була найдобрішою і найпоступливішою з сестер.

— Сподіваюся, я й тепер залишилася такою, — відповіла вона палко, — але я справді не можу поїхати. Якщо я й помиляюсь, я, однак, роблю те, що вважаю вірним.

— Здається мені, — тихо сказала Ізабелла, — що при цьому вам не доводиться довго з собою боротися.

Серце Кетрін переповнилося. Вона вивільнила свою руку, і Ізабелла не супротивилася. Минуло десять довгих хвилин, аж доки до них знову приєднався Торп, який, підійшовши до них з веселим виглядом, сказав:

— Що ж, я