Читати книгу - "Зло не має влади"

гриби з великими, наївними очима на капелюшках.

Я зрідка бувала в цьому лісі. У дні, коли царював Оберон, тут було світло та святково: кожну квітку населяли чарівні істоти, в кожному дуплі жив лісовий дух, і навіть маленькі діти могли безпечно гуляти лісом. Тепер усе змінилося: «тонкий» світ тоншав ще більше, ліс постарів, насупився, а передгрозова темінь робила його зовсім лиховісним. Я зручніше перехопила посох: як маг дороги, я й не в таких місцях розчищала собі шлях… Знати б іще, куди ми йдемо.

— Максе, куди ми йдемо?

— До могили, — відповідав він уривчасто.

— У лісі?

— А ти ніколи не чула про Лісового Воїна?

— Ні…

— Соромно, магу дороги, літописи читати слід… Коли народ лісовий скорився Оберонові — це було за рік по тому, як Королівство тут облаштувалося, — Лісовий Воїн уже ледь пересувався, такий був старезний. За давніх часів був він дужим, кажуть, виходив один проти десятка лучників, збивав стріли на льоту й мечем голив ворогів начисто, не зачіпаючи шкіри. Уявляєш, наскільки кривдно боротися проти мечника, який тебе голить. Ти його намагаєшся заколоти — а волосся твоє летить, летить… Після такого залишалося або наїстись отруйних грибів до смерті, або йти до нього в учні.

— Та не інакше, — сказала я, по нетривалому роздумі.

Перші краплі заляпали по листю і хвої, одна впала мені на лоба, мокро й лунко, мов ляпас дала. Блискавка «сфотографувала» ліс, спалахом вихопила переплетіння гілок, петлі коріння, випнуті з-під землі, кола грибів, схожі у величезних капелюхах на гномів, що стали до танцю. Я згадала, як одного разу під час грози бачила величезну багатопалу долоню, простягнуту серед блискавок із неба — смирка-хапача.

— Максе, як тут щодо смирків?

— Ніяк, — відповідав той безтурботно. — Давно вже не було. І взагалі: чи не соромно магові боятися якихось смирків?

Ми йшли далі. Я міцно стискала свій посох — на двох магів навряд чи хто-небудь нападе, але смирк, наскільки мені відомо, нерозумний. Мізків у нього не більше, ніж, наприклад, у скарлатини.

— Виходить, лісовий народ скорився Оберонові?

— Не відразу. Кажуть, справу довершив сам Лісовий Воїн. Я, мовляв, старію та незабаром умру, а Оберон не дозволить скривдити наш народ. Щоправда, на той час половина лісових дівчат уже повиходили заміж у місті… Дівчата в них гарні, високі, з зеленим волоссям до землі, — у голосі Максиміліана почувся легкий жаль. — А хлопці й чоловіки — пеньки пеньками. Ну от, ми прийшли.

Чергова блискавка вихопила з мороку просто перед нами курган, який виростав із землі, вкритої шаром торішньої хвої. Я примружилася, подивилась нічним зором: курган було складено із замшілих брил, на його верхівці стояла, як мені спершу здалося, статуя. Тільки коли придивилась, я зрозуміла, що це дерево із прямим кам’яним стовбуром, невеличкою кроною та величезним корінням, яке обплітало курган, як вени обплітають старечу руку.

— Кам’яне дерево, — сказав Максиміліан. — Велика рідкість.

Грім накрив його слова. Я на мить замружилася — не зношу гучних різких звуків.

Дощ уже періщив щосили. Максиміліан затяг мене під розлогий кущ неподалік від кургану, на краю зарослої галяви. Навершя мого посоха спалахувало й гасло. Блискавки били одна за одною, небо рвалося з огидним тріском, я постійно з острахом поглядала вгору. Максиміліан зубами витяг корок зі своєї сулії; крізь дух мокрого лісу, запах грози й гнилизни пробилися гострі пахощі, які нагадували про щось лікарське.

— Чорнична наливка, — пробурмотів Максиміліан. — У місті її подавали в одному тільки шинку… Ех…

Він приклав горлечко до губів і кілька разів ковтнув. Облизався, перевів подих; на очі йому навернулися сльози.

— Максе, — мовила я тривожно. — Що ти робиш?

— Морально готуюся допитувати.

— Чому ти втовкмачив собі в голову, що треба обов’язково…

— А як ще до нього звернутися?

— Не знаю.

— А не знаєш — не давай порад!

Він ще раз узявся за пляшку й удух випив половину.

— Максе, — я нервувала дедалі дужче, — годі.

— Чому — годі?

Я чудово пам’ятала, як у нас одного разу ганебно зірвався шкільний вечір — бо компанія із сьомого «В» напилася в туалеті пива навпіл із горілкою. Побилися, хтось розбив скло голою рукою, довелося викликати «швидку». Звідтоді — й дотепер — ніяких вечорів у школі ніхто не проводить.

— Максе, ти пам’ятаєш ополченців, які перепилися з ляку? А чим ти кращий за них? Ти, великий чарівник?

Максиміліан скосив око на курган.

— І все одно ж не віддасть він мені цього меча, — пробурмотів тужно. — Брудна робота — некромантові. Меч — магові дороги. Як завжди. Усе по справедливості.

Він знову приклався до пляшки. Я піднесла посох. Маленька блискавка з навершя вдарила одночасно з громом над нашими головами. Пляшка розкололась, і наливка заюшила на чорні некромантові штани.

За мить він був уже на ногах. Я теж підхопилася, тримаючи посох напереваги.

— Ти мене образив, — сказала я, дочекавшись, поки втихне грім.

Його чорні очі перетворилися на щілинки.

— Ніколи не зневажала тебе за те, що ти некромант. Ти мене зраджував, підставляв — це було. Ніколи я не звалювала на тебе брудну роботу. Не бреши!

Вода лилася по його білому волоссю, по обличчі, по одязі. Цілу секунду я була впевнена, що зараз він на мене кинеться — і не знала, відіб’юся чи ні. Блискавки лупили без перерви, раптом одна з них із тріском застромилася в дерево на іншому кінці галяви, за двадцять кроків перед нами. Здалося, цілий ліс палає — так заревло полум’я.

Максиміліан відступив на крок. Його обличчя, інакше освітлене, здавалося висіченим із жовтавого мармуру.

— Ти забагато на себе береш, —  — сказав він холодно. — Потім порахуємося.

Він повернувся до мене спиною, освітлений багаттям, покрокував до кургану. В мене засмоктало у животі — не передчуття навіть, а ціла впевненість, що так робити не можна, нічого не вийде й буде тільки гірше.

— Максе! Зажди!

Не обертаючись, він поманив мене рукою:

— Підійди. Адже це ти повинна просити в нього меч.

— Я?

— Чи ти не хочеш повернути Оберона?

Навколо кам’яного дерева стрибали чорні тіні. Здавалося, коріння ворушиться, звивається, чи то намагаючись вибратися з купи валунів, чи, навпаки, глибше в неї забираючись. Максиміліан зупинився перед курганом. Підняв руки. Його довгі пальці зігнулися, мов пазурі.

Тільки тепер мені стало по-справжньому страшно. Удари грому віддалилися, начебто потонули у ваті. Дерево палало, від нього займався підлісок. Краплі дощу сичали й випаровувалися, довга Максиміліанова тінь тремтіла на кургані — вона жила самостійним життям. Ліс наповнився кістяним скреготінням, дерева зробилися схожими на кістяки, мене залихоманило — а некромант складно ворушив пальцями, наче граючи на огидному музичному інструменті.

Земля здригнулася. У Максиміліана на мить підігнулися