Читати книгу - "Фаворит"

мала жовту шахівничку з чорними літерами. У третьої були яскраво-сині машини, а в четвертої навіть важко щось розпізнати, так неохайно виглядали вони.

Я чекав майже дві години, все тіло судомило, I станційна обслуга вже поглядала на мене з підозрою. Поглянув на годинник. Останній поїзд, яким можна було вчасно доїхати до Кет, відбував за шість хвилин. Я взявся розтирати задубілу шию і вже зібрався сідати на поїзд, коли нарешті був винагороджений за своє терпляче чекання.

Таксі все прибували й шикувались у довжелезну чергу. Чекали поїзда з Лондона. Водії виходили з кабін і збивалися групами, щось теревенячи. Три сірі від пилу машини прилаштувались у хвіст колони. На дверцятах були жовті щитки. Водії теж вийшли з кабін.

Один з них був улесливий водій клятого фургона. Солідний, розсудливий і аж надто спокійний. Решту я не знав.

У мене лишалося три хвилини. Чорні літери на жовтих щитках були дуже дрібні. Я не міг непомітно підійти, щоб роздивитися, а чекати, поки він від'їде, не було часу. Я метнувся до залізничної каси і хутко запитав:

— Кому належать таксі з жовтими смугами? Касир байдуже глипнув на мене:

— Фірма «Марконі», сер, з радіовикликом.

— Дякую! — I побіг на платформу.

Кет жила в шикарному особняку часів королеви Анни, що його лише дивом не зіпсували готичні оздоби. Його витончена пропорційність, кремові, устелені щебінкою доріжки, доглянуті газони, весь імпозантний і величавий вигляд свідчив про неабияку фінансову забезпеченість з таких давен, що вона вже тут стала звичкою.

Всередині було ще чарівніше, що особливо підкреслювали меблі, такі прості й привабливі, ніби багаті власники зумисне не хотіли показувати свого достатку і якихось виняткових смаків.

Кет зустріла мене у дверях, взяла під руку й повела через зал.

— Тітонька Деб чекає, щоб пригостити вас чаєм. Він у неї — щось на зразок ритуалу. Ви матимете її прихильність, якщо завжди будете вчасно приходити. Вона наслідує традиції Едуардів. Час плине повз неї… — У голосі Кет бриніли пробачення й тривога — це мало означати: вона любить свою тітоньку, жаліє її й хоче заздалегідь викликати моє співчуття.

Я легенько стиснув їй руку:

— Не турбуйтесь.

Кет розчинила білі двері, й ми опинилися у вітальні. Це була привітна кімната, оббита деревом і пофарбована в біле, з великим килимом темно-оливкового кольору, маленькими перськими килимками й завісками з квітчастими узорами. На канапі, присунутій боком до каміна, де палахкотіли дрова, за круглим столиком, на якому тьмяніла срібна таця з чашками й блюдечками «Кроун Дербі», срібним чайником та сметанником у стилі королів Георгів, сиділа жінка років сімдесяти. Біля її ніг спала руда такса.

Кет перетнула кімнату й дещо офіційно мовила:

— Тітонько Деб, дозвольте відрекомендувати вам Аллана Йорка.

Тітонька Деб простягла мені руку долонею донизу. Я потиснув її, розуміючи, що замолоду цю руку заведено було цілувати.

— Щаслива зустрітися з вами, містере Йорк, — мовила тітонька Деб, і я збагнув, що мав на увазі Ден, розповідаючи про її заморожені аристократичні манери. В її голосі не було ні тепла, ні щирої гостинності. Незважаючи на роки, а може, саме завдяки їм, вона була ще напрочуд гарна. Прямі брови, правильний ніс, різко окреслені губи, сиве волосся, викладене першорядним перукарем; худорлява, струнка статура, рівна спина; тонесенька шовкова блузка під недбало накинутим твидовим жакетом, домашні туфлі ручного виробу з м'якої шкіри. Все було в неї. Все, окрім внутрішнього вогню, завдяки якому Кет у її роки варта буде шістьох.

Вона налила чаю, а Кет передала його мені. Тут були сандвічі з паштетом та домашній торт, политий мадерою, і хоч я уникав чаю, проте, захоплений стеженням у Брайтоні за своїми переслідувачами, не встиг пообідати й відчував голод. Отож їв, пив, а тітонька Деб торохтіла:

— Кет сказала мені, що ви жокей, містере Йорк. — Вона вимовила це так, ніби я був якийсь злочинець. — Вам, може, здасться смішним, але за молодих літ мені забороняли водити знайомство з подібними людьми. Тепер це дім Кет, і вона має право запрошувати кого завгодно.

Я одказав:

— Проте відомо, що Обрі Гастінгс та Джеффрі Беннет теж були жокеями і їх охоче запрошували, коли… коли ви ще були молоді.

Вона звела брови:

— Вони ж були джентльмени!

Я зиркнув на Кет. Вона сиділа, притиснувши долоню до рота, а очі весело посміхалися.

— Авжеж, — потвердив я, намагаючись не сміятися, — це зовсім інша річ.

— Тоді ви, мабуть, зрозумієте, — сказала вона, трохи відтанувши, — чому я не схвалюю нових захоплень небоги. Одне бути власницею скакуна, а зовсім інша річ — водитися з жокеями, яких наймають. Я дуже прихильна до Кет і не хотіла б, щоб у неї з'являлися такі знайомства. Вона ще надто молода й вела досі замкнутий спосіб життя, тому не розуміє, що добре, а що зле. Зате я певна, що ви розбираєтесь, містере Йорк!

Щічки Кет спалахнули:

— Тітонько Деб! — Очевидно, все виходило навіть гірше, ніж вона сподівалася.

— Цілком розумію вас, місіс Пенн, — кивнув я.

— Чудово! Тоді ви, гадаю, приємно скоротаєте з нами час. Може, ще чаю?

Вказавши мені місце й діставши од мене визнання своїх поглядів, вона ладна була стати приязною господинею. У неї була холодна самовпевненість людини, примхи якої задовольняються з самого дитинства. Отож повела далі приємну розмову про погоду, свій сад та про те, як сонце впливає на нарциси.

Відтак двері розчинилися й зайшов чоловік. Я підвівся, а Кет відрекомендувала:

— Дядечку Джордж, це Аллан Йорк.

Він виглядав років на десять молодшим від своєї дружини. Густе, акуратно розчесане сиве волосся, рожеві щоки, гладенько виголені й вологі, ніби він щойно вийшов з ванни, а коли тиснув мені руку, долоня була м'яка й теж волога.

Тітонька Деб заявила без докору в голосі:

— Ти знаєш, містер Йорк один із жокеїв Кет.

Той кивнув.

— Так, Кет казала мені, що ви приїдете. Дуже радий. — Він стежив, як дружина наливає чай, і, беручи в неї з рук чашку, ніжно посміхнувся.

Він був надто огрядний як на свій зріст, хоч жир на животі не випирав, а розливався по всьому тілу, мов підлива. Це справляло враження життєрадісної повноти. Млява добродушність, як у всіх товстунів, м'яка, майже придуркувата розслабленість м'язів на обличчі й водночас гострі очиці під припухлими повіками, що так і свердлили мене. Він нагадував ділка, що їх я безліч зустрічав на роботі; вони ляскають тебе по спині, пропонують пограти в гольф, однією рукою добувають ікру й пляшечку «Крега» сорок дев'ятого року, а другою перехоплюють у