Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

о братье своем о Володимери племени”. Після тривалого перебування в Києві Давид “с братом своим ряды вся уконча о Рускои земле и братье своеи о Володимере племени и иде Давыд во свой Смоленск”.[268]

Ми не знаємо змісту домовленості між новими дуумвірами, але, вірогідно, розмова між ними йшла про володарів київським “причастям” – волостями в Київській (“Руській”) землі. Крім Ростислава Рюриковича, який сидів у Білгороді, таким володарем став Роман Мстиславич, котрому були передані міста Торчеськ (яким Роман вже недовго володів наприкінці 80-х рр.), Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів.

Всі ці міста входили до так званої “Торчеської волості” (території, де мешкали “Чорні клобуки”) – слов’яно-тюркської волості на півдні Київщини в Пороссі. Зазначимо, що під назвою “чорних клобуків” давньоруські джерела згадують представників близьких за етнічним та мовним походженням кочівників, які наприкінці XI – на початку XII ст. під тиском половецьких орд перейшли на службу до південноруських князів. Основна маса цих племен (торків, печенігів, берендеїв, бастиїв, коуїв, турпеїв) мешкала в басейні р. Рось. “Чорні клобуки” постійно виконували різні військові функції, охороняли південний кордон Русі від нападів зі степу, брали активну участь у походах східнослов’янських володарів проти половців, були учасниками міжкнязівських війн на Русі.

Центром об’єднання “Чорних клобуків” було місто Торчеськ, що виникло в 1086 р. і названо за іменем найбільшого з племен тюркських конфедератів південноруських князів – торків. Сама ця територія, де мешкали союзники русів, мала назву Торчеська волость. Київські князі неодноразово використовували “чорних клобуків” у міжусобних війнах з сусідніми князями. Під час походів вони нерідко виставляли загони до 6 тис. воїнів. У політичній боротьбі вони частіше всього орієнтувалися на більш сильних князів, але прагнули виступати на боці старших Мономаховичів і не дуже довіряли чернігівським Ольговичам.[269] Добрі стосунки з торками та іншими кочівниками Поросся відіграють велику роль у подальшій діяльності князя Романа. До цього необхідно додати, що одержання “причастя” в “Руській землі” значно підвищувало його політичну вагу, давало підстави в майбутньому висувати претензії на київський престол.

Посилення на півдні Русі Рюрика та його родичів викликало невдоволення суздальського князя Всеволода Юрійовича, який з часів повернення до Галича Володимира Ярославича прагнув диктувати свою волю південноруським володарям, роздмухуючи між ними ворожнечу. Влітку 1195 р. Всеволод заявив про свої претензії на старійшинство серед Рюриковичів і став вимагати від Рюрика передачі йому володінь Романа.[270]

Отже, крім того, що Всеволод фактично прагнув стати також співправителем Рюрика,[271] він добивався інших важливих цілей, а саме усунення небезпечного конкурента – Романа – з “Руської землі” і одночасно створював підгрунтя для виникнення конфлікту зятя з тестем, між якими в попередній час була дуже тісна взаємодія.[272]

Мотиви дій суздальського князя були прекрасно зрозумілі Рюрику. Той запропонував суздальському князю іншу волость, проте північноруський володар рішуче відмовився і навіть став погрожувати Рюрику війною.[273] Збентеженому Рюрику Ростиславичу прийшлося вступити в переговори із зятем, якому тесть порадив взяти інше володіння в “Руській землі”. Дізнавшись від посла київського князя про скрутне положення родича, Роман Мстиславич погодився з пропозицією Рюрика. Але невдовзі Всеволод Юрійович вдався до чергової інтриги, що викликала різке обурення у князя Романа. Отримавши серед інших володінь Романа Мстиславича Торчеськ, Всеволод передав його синові Рюрика, котрий був зятем суздальського князя – Ростиславу (останній був одружений на дочці Всеволода Анастасії).

Київський князь прагнув довести свою непричетність до цієї передачі, однак Роман вирішив, що ці дії вчинено проти нього за домовленістю Рюрика і Всеволода, образився на тестя і відмовився приймати від київського князя іншу волость.[274] Отже, план суздальського князя посилити свій вплив на півдні Русі та посварити між собою найбільш сильних місцевих князів вдався.

Невдовзі Роман збирає у Володимирі-Волинському боярську раду, на якій обговорюється питання боротьби з Рюриком Ростиславичем. Після цього волинський князь посилає до чернігівських Ольговичів послів, які запропонували від імені волинського князя місцевому володареві брату згаданого вище Святослава Ярославу Всеволодовичу стати київським князем. “Роман, – пише літопис, – отступился ко Ольговичемь, и поводить Ярослава на старшинство”.[275]

Питання про чернігівських союзників князя Романа у певній мірі дозволяє з’ясувати літописна стаття під 1194 р., де розповідається про запрошення тодішнім київським князем Святославом Всеволодовичем найближчих родичів у похід проти рязанських князів, а саме Ярослава, Ігоря та Всеволода. Всі вони належали до клану Ольговичів, однак перший був Святославу рідним братом, а два інші (Святославичі) – двоюрідні.

Персона Ігоря Святославича у контексті подальшої історії Галичини початку XIII ст. буде дуже важливою, оскільки його жінка Єфросінья була рідною сестрою галицького князя Володимира і після смерті останнього стане чи не єдиним законним спадкоємцем галицького столу.[276] Після смерті Святослава Ярослав Всеволодович очолив клан чернігівських Ольговичів. Всеволод Ярославич (відомий “Буй Тур Всеволод” “Слова о полку Ігоревім”) помер 17 травня 1196 р.

Політичний конфлікт Романа з Рюриком переріс у родинну драму. Згідно повідомлення суздальського літопису, Роман вирішив розлучитися з жінкою Предславою Рюриківною (“Роман поча пущати дчерь Рюрикову, хотяшеть постричи”[277]). Про розрив волинського князя з дружиною пише і польський хроніст Вінцентій Кадлубек.[278]

Дізнавшись про переговори Романа з чернігівськими князями і не сподіваючись на власні сили, Рюрик Ростиславич звертається за підтримкою в Суздаль, а сам відсилає до Володимира-Волинського хресні грамоти, що означало розрив його відносин з Романом. Відчуваючи реальну небезпеку для себе, князь Роман наприкінці серпня – на початку вересня 1195 р. вирушає до Кракова, де сиділи його двоюрідні по матері брати малолітні сини Казимира “Справедливого” Лешко та Конрад та їх мати вдова Казимира Олена Ростиславна, рідна сестра київського князя Рюрика.

Князь Роман запропонував своїм малопольським союзникам виступити разом проти “кривдника” Рюрика, однак ті в цей час знаходились під реальною загрозою втратити власний трон. Кракову знову загрожував Мешко Старий. “И рекохом, – пише літопис, – ему Казимеричи: мы быхом тобе раде помогле, но обидить нас стрый свои Межька, ищеть под нами волости а пережи оправи нас, а быхом быле вси Ляхове не раздно, но за одинемь быхом щитом быле с тобою и мьстили быхом обиды твоя”.[279]

Битва на річці Мозгаві

Через декілька днів, а може тижнів на початку вересня 1195 р. у Малу Польщу вступило волинське військо на чолі з Романом. Пояснюючи мотиви цього кроку волинського князя, хроніст Вінцентій Кадлубек пише: “Meminit namque idem Romanus, quanta erga se Casimiri fuerint beneficia, apud quem paene a cunabilis educatus, eodemque, quo fungitur, ab eo principatu est institutus. Sciebat etiam, illis (Лешко