Читати книгу - "Лев, Чаклунка і стара шафа"

Аслана, а тоді підібрала мантію і чкурнула щодуху.

Розділ 14. Тріумф Чаклунки

Як тільки Чаклунка зникла з очей, Аслан мовив:

— Нам треба негайно залишити це місце. Тепер воно знадобиться для інших цілей. Цієї ночі розіб'ємо табір біля Берунового броду.

Всім дуже кортіло спитати Аслана, як це він домовився з Чаклункою, проте його обличчя було таке суворе, а в їхніх вухах іще дзвеніло від його рику, отож ніхто не важився щось питати.

Далі усі поснідали просто неба на вершині пагорба, — трава під яскравим сонцем вже підсохла, — і взялися згортати шатро та пакувати речі. Ще перед другою пополудні вони здійнялися з місця і рушили на північний схід. Не поспішали, бо іти було недалечко.

Першу половину дороги Аслан пояснював Пітерові план майбутньої битви.

— Як тільки Чаклунка завершить те, що надумала, — говорив він, — то разом із тими, що її підтримують, сховається у замку і готуватиме відсіч. Може, тобі вдасться відрізати їй шлях до замку, а може, й ні.

Далі Аслан окреслив два варіанти: якщо битва з Чаклункою відбуватиметься в лісі і якщо доведеться нападати на її замок. Увесь час він радив Пітерові, як ліпше керувати діями, наприклад: «Треба скерувати кентаврів там і там» або «Ти мусиш послати розвідників туди і туди, аби впевнитись, що Чаклунка не готує цього й цього». Пітер спитав: — Але ж ти будеш там, Аслане?

— Я не можу тобі цього обіцяти, — відповів лев. І знову заходився навчати Пітера.

Останню частину шляху Аслан ішов поряд із Сюзан і Люсі. Говорив він мало і весь був оповитий сумом.

Ще до настання вечора вони спустилися до розлогої долини. Річка там мала доволі широке річище, але дно було плитке. Це й був Берунів брід. Аслан звелів зупинитися тут. Але Пітер сказав:

— Можливо, ліпше перебрести на той берег і розкластися там? Тут Чаклунка може напасти на нас вночі і — хтозна що тоді буде.

Аслан, здавалося, думками був десь далеко, але тут стрепенувся, змахнувши розкішною гривою, і перепитав:

— Га? Що таке?

Пітер повторив усе знову.

— Ні, — відповів Аслан якимсь глухим і далеким голосом. — Ні. Вона не нападатиме цієї ночі.

Він важко зітхнув, а тоді додав:

— Все одно, добре, що ти про це подумав. Так повинні мислити воїни. Та зараз це не має значення.

І вони почали закладати табір.

Асланів присмерковий настрій, здавалося, передався всім. Пітерові не давала спокою думка, що йому самому доведеться провадити битву. Усвідомлення, що Аслана може не бути поруч, геть позбавляло хлопця впевненості.

Вечеряли мовчки. Кожен відчував, що ця трапеза якась інша, особлива, не така, як учорашня чи навіть ранкова. Виглядало, ніби добрі часи, ледве розпочавшись, уже й добігли кінця.

Сюзан була стурбована тим, що діялось, її переповнювали якісь незрозумілі передчуття і дівчинка ніяк не могла заснути. Спершу вона пробувала рахувати овець, але почула у темряві, що Люсі глибоко зітхає.

— Не спиш? — запитала Сюзан.

— Не можу. Я думала, що ти заснула. Слухай, Сюзан!

— Що?

— У мене таке відчуття… наче над нами щось нависло… якесь лихо.

— Справді? Уяви собі, у мене теж.

— І це якось пов'язано з Асланом, — вела далі Люсі. — Ніби з ним щось має статися, або він сам щось зробить.

— Він був сам не свій цілісінький вечір, — міркувала вголос Сюзан. — Люсі! Чому він говорив, що його може не бути з нами під час битви? Що це має означати? Ти ж не думаєш, що він здатен покрадьки втекти і покинути нас напризволяще, правда ж?

— А де він зараз? — спохопилась Люсі. — Може, у шатрі?

— Не думаю.

— Сюзан, пішли надвір. Може, побачимо його.

— Ага, ходімо, — погодилась Сюзан, — все одно ж не спимо.

Дівчатка, обережно ступаючи, навпомацки пробрались до виходу і вислизнули зі шатра. Ясно світив місяць і було тихо-тихо, тільки річка плюскотіла на кам'яному перекаті. Раптом Сюзан схопила Люсі за руку і прошепотіла:

— Дивися!

Там, на краю галявини, під деревами, вони побачили лева, який поволі віддалявся від них у бік лісу. Не промовивши жодного слова, дівчатка рушили за ним.

Лев піднявся на крутий схил пагорка, що здіймався над річкою, а далі взяв праворуч й опинився на тій самій стежці, якою вони спускалися сюди від Камінного Столу. Лев ішов далі й далі, то ховаючись у темній тіні попід високими деревами, то знову виходячи на освітлені блідолицим місяцем відкриті полянки. Тієї ночі випала рясна роса і дівчатка геть промочили ноги. А ось лев… лев геть перемінився: тепер він зовсім не був схожий на того Аслана, якого вони знали. Хвіст його волочився по землі, голова опущена долі, а лапи він переставляв так повільно й важко, наче його змагала страшенна втома. Далі вони пішли через широку галявину і лев несподівано спинився й оглянувся. Місце було відкрите, сховатися ніде, тікати теж якось не випадало, тож дівчатка попрямували просто до нього. Коли вони підійшли зовсім близько, лев зітхнув:

— Ох, діти, діти, навіщо ви пішли за мною?

— Ми не могли заснути, — відповіла Люсі, а потім відчула, що не треба нічого більше пояснювати, бо Аслан усе знає.

— Будь ласка, дозволь нам піти з тобою, хай куди ти ідеш, — попросила Сюзан.

— Гм, — Аслан на хвильку замислився, а тоді мовив: — Кажу вам, я радий, що не сам цієї ночі. Гаразд, можете йти, якщо обіцяєте зупинитись, коли я скажу. Далі я піду один.

— О, дякуємо, дякуємо. Обіцяємо, — зраділи дівчатка.

Вони знову рушили вперед: лев посередниці, а дівчатка обабіч. Як же повільно він ступав! Його велика шляхетна голова схилилася додолу, а ніс, здавалося, зачіпав траву. Раптом лев спіткнувся і з його грудей вирвався тихий стогін.

— Аслане! Любий Аслане! — кинулась до нього Люсі. — Що сталося? Чому ти нам не розповіси?

— Може, ти захворів, любий Аслане? — спитала Сюзан.

— Ні, — відповів Аслан. — Я сам і… мене змагає сум. Покладіть руки мені на гриву… ось так… Хочу відчувати вас поруч… Що ж, ходімо.

Й ось дівчатка зробили те, чого пристрасно бажали, відколи вперше побачили лева, на що, проте, ніколи не зважилися б без його дозволу: вони занурили свої змерзлі долоні у дивовижну лев'ячу гриву і давай гладити її. Так і йшли цілу дорогу. За якийсь час дівчатка зрозуміли, що піднімаються на той самий пагорок, де був Камінний Стіл, з того боку, де дерева доходили до самої вершини. Коли ж вони порівнялися з останнім деревом, яке звідусіль оточували густі кущі, Аслан зупинився