Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

Василь мружив ліве око, й погляд його став темний, як похмура ніч.

Біля канцелярії табору зустріли чоловіка в смугастому одязі в'язня, з латкою, на якій чорніло число.

– Ви тут були? – запитав Янек.

– Був.

– Багатьох знали?

– Багатьох, але мало кого на прізвище; здебільшого тільки номери.

Хлопець ні про що вже не питав. Повернули до брами, звідки долинало тужливе вовче виття: то Шарик, прив'язаний за ошийник до машини, виявляв своє невдоволення і неспокій – чув у повітрі смерть.

Коли позалазили в кузов грузовика, в кутку побачили кухаря, капрала Лободзького. Сюди він їхав у кабіні, а тут пішов з табору раніше за інших, тепер сидів під брезентом і, одвернувшись, плакав.

– Що з тобою? – запитав Єлень.

– Облиш… – Старий солдат з мотопіхоти смикнув Густліка за рукав. – Він з Любліна, порожній дім застав. Правильніше, не порожній, гірше – чужі люди в ньому живуть. А його сім'ї нема. Кажуть, давно вже їх забрали, і саме тут…

Машина рушила з місця, покотила рівним шосе до міста, і чим далі вони від'їжджали од колючого дроту, тим більше сонця падало під брезентову будку, тим енергійніше й сміливіше шарпав її вітер. Мешканці Любліна вже звикли до війська, але деякі ще й тепер зупинялися, махали руками вслід грузовикові. Інші йшли байдуже, зайняті власними справами.

Місто було невелике, і незабаром воно лишилося позаду. Машина звернула на польову дорогу, що вела до фольварку, навколо якого в ліску й чагарниках стояли танки.

Минули ясно-зелений березняк, що ріс при дорозі, і тоді Єлень запитав:

– Ну то що, зійдемо? Це тут.

– Не варто, – похитав головою Кос.

– Ти ж сам хотів, – здивувався Густлік.

Як завжди, за них вирішив Василь. Енергійно затарабанив по бляшаній коробці кабіни. Водій загальмував, зупинив грузовика, і Семен скомандував:

– Екіпаж, з машини!

Зіскочили всі – четверо танкістів і пес. Грузовик рушив далі, а вони пішли стежечкою понад березняком, туди, де видно було невисокий кам'яний мур і розчинену залізну браму. Назустріч їм вийшов згорблений чоловік у тиковому костюмі, замазаному глиною.

– До кого?

– А ти хто такий? – так само грубо спитав його Єлень.

– Я могильник, – незнайомець змінив тон.

– Ми до тих, що лежать тут з вересня тридцять дев'ятого року.

– Це прямо, прямісінько цією алеєю. Ніде не звертайте, ідіть через центр аж до кінця кладовища, вони там під стіною двома рядами лежать у пісочку.

Він помітив Шарика, який вистрибнув з-поміж беріз і почав лащитись до танкістів.

– Собака з вами, панове? – занепокоївся. – З собакою не можна, це ж кладовище! – Очі могильникові забігали, обличчя почервоніло – чи то з гніву, а чи з обурення. – Там люди лежать в освяченій землі, дай боже їм вічний покій…

– Гаразд, він тут залишиться, – сказав Кос і, відвівши пса до муру, в затінок біля самих воріт, наказав: – Стережи.

Знявши кашкети, танкісти увійшли на кладовище ї попрямували широкою центральною алеєю. Тут було тихо, спокійно, тільки пташки несміливо озивалися у вітті дерев та од вітру шелестіло листя й поскрипували бляшані вінки. Сонце стояло вже низько, сліпило очі, забарвлювало в рожевий колір кам'яні хрести.

Десь посередині дороги танкісти побачили стару березу – артилерійський снаряд зрізав її за кілька метрів над землею. Крона дерева лежала навскіс, упершись верхніми гілками в могили, листя засохло, але ще не пожовкло. Далі, там, де снаряд упав на землю, в піску жовтіла воронка, а в мурі видніла крива зазубрила.

Могили солдатів, полеглих у вересні тридцять дев'ятого, були низенькі, непримітні, розташовані рівними рядами, наче вишикуваний взвод. І хрести однакові, збиті цвяхами з необтесаних жердин.

Танкісти йшли уздовж цього ряду, нахилялися, щоб розібрати змиті дощем написи на дерев'яних дощечках, долонями затуляли очі від червоного сонця. Написи були короткі: «Невідомий», «невідомий», потім якесь прізвище, знову «невідомий» і знову прізвище. Біля останнього Янек випростався й тихо сказав:

– Нема.

– Якби було, то погано, а як нема – то добро, – мовив Саакашвілі. – Не журись. Тут батька не знайшов – живого знайдеш. Слухай, Янеку, що я тобі скажу: уважно слухай обома вухами…

Він потягнув Коса за руку до муру, сів там у тіні, підігнувши під себе ноги, як це роблять грузини в гірських аулах, і почав:

– У нас в Грузії розповідають: була дівчина, був хлопець, кохали одне одного. Хлопець дав дівчині перстень. Ішли вони високими горами. Ліворуч – скеля, праворуч – прірва, а стежка вузька. Дівчина сперлася рукою об скелю, перстень упав, покотився по стежці й полетів у прірву. Жаль було дівчині персня, жаль було хлопцеві дівчини. Козлиними стежками збіг він аж на дно ущелини, де тече струмок і лежить дрібне, як зерно, каміння, перемелене водою. Шукав терпляче, вперто. Шукав рік, шукав другий, шукав третій…

Не знаючи, скільки ще грузинський хлопець з розповіді Саакашвілі шукатиме перстень, танкісти присіли біля Гжеся на піску, а той провадив далі:

– …Шукав багато років. Ущелина велика, перстень малий. Нарешті знайшов, бо хто наполегливо шукає, той знайде. Приніс перстень дівчині додому. Вона ждала його, проте була вже сива й згорблена. З жалем мовила хлопцеві: «Навіщо нам тепер цей перстень, коли життя, мов струмок, попливло до далекого моря, коли в джерелі часу небагато вже води лишилося». Так вона казала, а сама поволі надівала перстень на палець. І тільки наділа – раптом помолоділи обоє – і він, і вона. Дивиться хлопець на дівчину, на її рожеві, мов розколотий плід граната, вуста, на її чорні коси, мов воронове крило па снігу. – Саакашвілі підвівся, обійняв Янека за плечі й додав: – Хто терпляче шукає, той не тільки знаходить – доля йому в нагороду повертає назад втрачені години.

– Нам пора, скоро вечір, – сказав Василь і, як звичайно, весело засміявся.

Всі четверо швидко пішли назад.

Брама була причинена, могильник кудись дівся і – дивно – не було й пса.

– Де наш Шарик? – занепокоївся Гжесь. – Може, той чоловік украв його?

– Що ти, скоріше б Шарик украв гробаря, аніж гробар його, – буркнув Єлень.

Янек присів навпочіпки, затулив очі від сонця, розглядався по кладовищу.

– Є, не пропав, – зрадів він. – Але стовбичить там нерухомо, ніби щось пронюхав, мов хоче підняти якогось звіра.

– Свисни, – порадив Густлік.

– Почекай, – стримав його Василь. – Підготуйте зброю.

Командир і механік мали пістолети, а Янек і Густлік – автомати. Пересунули автомати на груди, зняли запобіжники, Єлень незадоволено буркнув: