Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

• На відміну від намбіквара, у гуаякі ми виявляємо нову соціокультурну просторово-часову структуру, що «спеціалізується» на вільному творенні та поширенні смішного та сміху: свято, пароксизм суспільства, один із законів якого полягає в трансгресії забороненого. Заборонене у гуаякі, доторки або «поза-еротичний» тілесний контакт, також трансгресується своєрідним чином — у формі церемоніальної гри за допомогою лоскоту і «проае мата». Через агресію вони сигналізують про дружбу і/або її посилення…

В. Хопі[54].

а) Короткий виклад, що може зорієнтувати в розумінні смішного. — Хопі — західна гілка індіанців пуебло (Північна Америка), що нині мешкають у десятках резервацій на території Північно-Східної Аризони. Вони розподілені на клани. Родинні зв’язки у них проходять по материнській лінії, а проживання — матрилокальне. Пантеон богів у хопі доволі розгалужений. На самому верху розташоване Сонце. Дощові хмари ототожнюються з предками. Зокрема, виділимо катчинів: вони самі по собі є особливими божествами, які втілюють надприродних супутників перших предків (або ж самі є цими предками) і які протягом шести–дев’яти місяців на рік перебувають у селищі під виглядом танцівників у масках, даючи мало не щодня вистави дорослим і дітям. Вони приходять до селища у грудні й ідуть у липні, після «німана» (свята з нагоди їхнього від’їзду).

б) Сміхові факти і сміх. — Можна сказати, що в насиченій автобіографії Дона Талаєсви трапляється чимало смішних історій і ситуацій і вони доволі різноманітні. Ми виокремимо найпоказовіші для потреб нашого аналізу.

— Так, у дитячому віці спостерігаємо три категорії стосунків, у яких поширюються смішне і сміх: ідеться про ігрові взаємодії між дорослими та дітьми, між дітьми та між дітьми і тваринами. Цей тип взаємодій «матеріалізується» у жартах, фарсах і витівках будь-якого штибу. Розглянемо коротко три категорії сміхових взаємодій.

• Зазначимо, що дорослі часто лоскочуть геніталії дітям чоловічої статі, щоб розсмішити і відволікти їх від плачу.

«Коли мені було 4 чи 5 років, — розповідає Дон Талає­сва, — майже всі мої бабусі й дідусі, чоловіки сестер мого батька і чоловіки їхніх сестер із клану влаштовували мені грубі фарси, торкаючи мене за цюцюрку і погрожуючи мене оскопити, мовляв, мене взяли займатися коханням з їхніми дружинами, які були моїми тітками. Ті мене захищали, казали, що я їхній добрий друг, брали мій член і вдавали, що просять його у мене, приказуючи “кинь його мені”, і з блиском в очах простягали руки, немовби хапаючи його. Мені дуже подобалося гратися з ними, але їхні чоловіки лякали мене своїми обіцянками кастрації. Спливло чимало часу, поки я переконався, що вони просто водили мене за носа».

• Поміж дітьми теж лунають насмішки: «Під час перегонів мене брали на кпини; казали, що ступні в мене настільки вивернуті зовні, ніби мені припікає в анусі!»

• Ігри з тваринами й потішання над ними дуже часті й пожвавлюють їхній побут. «Ми бігали за курями, кидали їм кукурудзяне лушпиння, для сміху пускали в них стріли; півнів ми роздрочували так, щоб ті билися між собою. Ми часто гралися з собаками та котами й деколи під’юджували їх до бійки…»

• У дорослих фарси, кпини, хохми насамперед сексуального характеру поширюються більш-менш довільно. Тема сексуальності смішна й викликає задоволення, але вона також допомагає знецінити іншого (чоловік, жінка, дружина, друг, іноземець, збоченець) і применшити значення сакрального. Сексуальність дає багатий матеріал для жартів.

• У хопі чітко виокремлюються дві інституціоналізовані рамки смішного і сміху:

— свята, пов’язані, зокрема, з ритуалами переходу («вовочім», або ініціація до племені, а також одруження);

— спектаклі катчинів і церемоніальних клоунів, які самі по собі є інституціями сміху.

Фарси і жарти клоунів, що належать до сфери комічного у хопі, торкаються сакрального світу, сексуальності, всіляких негараздів і невдач, чоловіків і жінок, чужинців (навахо, команчів, пайютів, блідолицих), збоченців, тварин. Вони вдаються до висміювання, застосовуючи, з-поміж інших, техніки пародії і мову сексуальності з метою явного знецінення об’єкта, який став смішним.

Автор розповідає, що, коли він був малим, його, як і інших дітей селища, навчали, що «кожен танець, кожне свято робляться заради дощу, а не для задоволення; вони мали переконати людей-хмарин-з-шістьма-кінцями послати нам воду для врожаю. Коли йшов сильний дощ, нам казали показувати свої радісні обличчя, щоб боги були задоволені нами…»

Дон Талаєсва став клоуном. Він пише: «Робота клоуна давала добру нагоду жартувати над людьми, наказувати їх за погані вчинки чи навіть помститися. Клоун міг зробити або сказати майже все і піти, тому що його місія була священна; також цим користалися, щоб узяти на глузи християн». Тепер покинемо Америку й перейдемо до Африки.

3. В Африці

А. Західна Африка. — У статті «Чи смішать дітей в Африці?», що була спершу доповіддю на конференції, організованій М. Суле («Походження сміху і радості у малої дитини»), Ф. Еритьє-Оже[55] зазначає, що сміх африканської дитини залежить від певних типів сімейних стосунків, що зумовлені культурними особливостями.

• Сміх часто сприймається як вибуховий вияв життєвої сили, вітальності. Починаючи від народження й до відлучення від грудей (2–3 роки), мала дитина, живучи в зоні впливу батьків, є створінням хитким, загроженим. Вона не повинна через сміх або інші позитивні вираження привертати до себе увагу й руйнівне бажання злих сил, що призвели б до її передчасної загибелі.

Так, сміх не відіграє ролі позитивного сигналу взаємодії батьки–діти. Ба більше, як зауважує автор, в африканських суспільствах цей тип стосунків (батьки–діти) позначений серйозністю і стриманістю, на відміну від стосунків між віддаленими поколіннями (бабусі й дідусі та малі діти) або всередині одної вікової групи та одного покоління, де, однак, статус первородства передбачає повагу.

Отож ми спостерігаємо ігрові та веселі взаємодії між бабусями і дідусями та їхніми внуками, під час яких вибухає сміх, утім, не так часто, як видається, якщо порівняти з тілесними контактами, пестливими доторками і