Читати книгу - "Непрохані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ні крапки, нічого. Потім знову порожні повідомлення, а далі останнє:
назви хоч як троянду не зміниться в ній аромат
солодкий… :-D
Я відклав телефон і налив собі ще кави. Одинадцять есемесок — це дуже багато, навіть якщо більшість без тексту. При цьому Емі не така людина, щоб тримати в своєму телефоні продукти чужого технічного невігластва. Вона не сентиментальна і зберігає тільки корисну інформацію. Моє позавчорашнє «скучив», на яке вона відповіла, вона вже стерла. Те повідомлення від Наталі вона, судячи зі змісту, зберегла тільки для того, щоб принагідно дошкулити сестрі.
Який сенс зберігати порожні есемески? І що за обставини можуть змусити приймати стільки повідомлень від людини, та не вносити її у список контактів? Інші есемески були всі підписані: «Дім» — ті, що від мене, «Наталі» — ті, що від Наталі. А тут тільки номер. Якщо часто спілкуєшся з людиною, чому не внести її ім’я до контактів? Хіба що коли хочеш приховати це спілкування?
Я подивився вхідні/вихідні дзвінки. Цього номера серед них не було. Тобто спілкування було лише текстове — чи принаймні не було дзвінків цього місяця.
Я подивився дати есемесок — перша отримана більш ніж три місяці тому. Наступна — за місяць після першої. Ще наступна — через два тижні після другої. Далі вони стали приходити частіше, оте «ТАК» надіслали шість днів тому. Остання, про троянду, датувалася вчорашнім днем. Емі встигла її побачити, в іншому разі вона була би позначена як непрочитана. А ввечері того-таки дня — вільного, якщо вірити її розкладу, від справ — вона загубила телефон.
І загубилася сама.
Від вхідних есемесок я перейшов до вихідних, відправлених самою Емі. Їх було дуже мало. Зо дві до сестри, одна до мене. І ще одна — відіслана через дві хвилини після тої останньої про троянду. Текст був такий:
нмр 9. чек. на тебе — сьогодні, за тиждень, за рік.
цьом
Підійшла офіціантка і спитала, чи хочу я ще кави. Я попросив пива.
Мій батько мав талант: відповідати на запитання. Не те щоб у нього було безмежне терпіння, та коли я питав щось у нього — звідки взявся місяць, чому коти повсякчас сплять, чого в того дядька немає руки, — він завжди давав серйозну, «дорослу» відповідь, крім хіба що випадку з дядьком без руки. Й от мені було дванадцять, я почув, як старші хлопці зі школи випендрюються, і вирішив і собі випендритися: прийшов додому і теж спитав у батька, який сенс життя. Питання, як мені здавалося, гідне було людини принаймні шістнадцятирічної. Батько роздратувався і сказав, що питання ідіотське. Я не зрозумів, що не так. «Дивися, — сказав тоді він. — Приходиш ти додому, а за столом сидить хлопчина і їсть твої харчі. Ти ж не будеш його питати, якого біса він оце їсть твій обід, — бо він ще просто скаже, що голодний. Тобто ти, може, й спитаєш саме це, але тебе не цікавитиме, голодний він чи ситий. Справжнє твоє питання інше. Тебе цікавитиме, що він взагалі забув у тебе вдома».
Я так і не зрозумів, до чого він те сказав, хоча й пригадував час до часу ту розмову з року в рік. До певної міри це допомогло мені у поліції — я не ставив людям своїх запитань, а просто слухав, що вони мені кажуть. І от тепер, сидячи в барі в Сієтлі вже не з кавою, а з пивом, я знову згадав ту розмову.
Голова була важка, я почав мерзнути. Ясно було, що нічим добрим цей день не скінчиться. Здається, годі думати, де Емі зараз. Краще подумати чому.
Розділ 10У той сам час у залі очікування аеропорту стояла дівчинка. Великий годинник, підвішений до стелі, показував за двадцять чотири хвилини четверту. Дівчинка дивилася, як 16:36 змінюється на 16:37 і далі, поки не стало 16:39. Цифра «9» їй чомусь подобалася, але чому — вона гадки не мала. Раз у раз звучало прохання до пасажирів не палити у залі — що, мабуть, дуже дратувало курців.
Медисон погано уявляла, що робити далі. Кілька хвилин вона навіть не була певна, де опинилася, але тепер пригадала — це аеропорт у Портленді. Ну звісно ж. Вона вже декілька разів тут була, востаннє — навесні, коли вони літали до бабусі у Флориду. Вона ще тоді зайшла у маленьку книгарню і пила сік у кав’ярні, а за вікном сідали й відлітали літаки. Мама нервувалася перед польотом, батько намагався розважити її жартами. Вони тоді багато жартували. Не так, як тепер.
Але навіщо вона тут сьогодні? Медисон пам’ятала ранковий похід у гастрономчик у Кеннон-Біч, потім розмову ні про що з мамою, далі коротку прогулянку пляжем. Було холодно, вітряно. Вони, власне, і не гуляли. Сякий-такий обід у хатинці. Мама більше нікуди не хотіла йти, тому Медисон пішла на пляж сама.
А далі… а далі провал. Як-от вчора, коли вона прокинулася серед ночі й не могла згадати, що робила на пляжі. Ніби цей час затуляла від неї якась хмара.
В аеропорту вона сама, без мами: це очевидно. Мама б не кинула Медисон отак посеред зали очікування. Далі, Медді точно не ходила б на пляж у цьому новому пальті — вона вдягла б старе, його не шкода. Отже, вона точно повернулася з пляжу, переодяглася — і вислизнула назовні знов?
І? Як вона потрапила аж у Портленд? Дядько Браян знав гарне слово для таких ситуацій: бентежно. Все було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непрохані», після закриття браузера.