Читати книгу - "Ганнуся"

до моєї кімнати.

— Що скажеш, Ганнусю? — запитав я і підвівся з-за столу. — Тепер тобі відомо, де ми були?

Мені здавалося, що зараз саме час повести розмову про справжню дружбу і відвертість, про те, як потрібно берегти свої і чужі таємниці й таке інше.

Але Ганнуся мовчала. Лише оглядала мою кімнату такими очима, ніби потрапила сюди вперше. Потім відійшла до вікна і припала чолом до шибки. Мабуть, побачила у дворі щось надзвичайно цікаве.

Але скільки можна роздивлятися те, що в тебе й так цілісінький день перед очима? І чому це ні з того ні з сього почали тремтіти її худенькі плечі? Невже в кімнаті так холодно?

Першою здогадалася Наталочка.

— Ганнусю, ти плачеш? — вражено запитала вона і зазирнула подрузі в очі. — А чому ти плачеш?

От тобі й маєш!

Тепер вже мені зробилося якось недобре. Не можу спокійно дивитися на те, як плаче дитина. Особливо, коли сам причетний до цього.

Ось що виходить, коли задумаєш когось серйозно, по-дорослому виховувати!

Я уявив собі, що зараз повинна відчувати Ганнуся, і в мене мурашки поповзли по спині. Далеко від домівки, від рідної мами та однокласників… Ой, як погано самітній людині в чужому краю! Так погано, що далі вже нікуди. Особливо, коли єдина близька людина відвернулася від тебе.

Але з іншого боку, я все ж таки мав рацію, чи не так? Бо хоч там як, а не можна залишати без покарання хвальків, у яких на язиці тільки й те, що чужі таємниці!

— Ось бачиш, Ганнусю, як воно негарно виходить, — заходився пояснювати я. — Сама вчинила не по-товариському, та ще й плачеш… Може, скажеш, я в усьому винен, так?

— Жорстока ти людина, Костю, — схлипуючи, обізвалася Ганнуся, — дуже жорстока.

Я вражено завмер. Такого мені ще ніхто не казав.

— Звідкіля ти це взяла? — нарешті промовив я.

— А звідтіля, що я не маю ніякого права виказувати тобі чужі таємниці, а ти міг би сказати, куди ви з Наталочкою зібралися! Міг, але не сказав…

— Так я ж хотів провчити тебе за твої хвастощі, невже ти цього не розумієш?

А то тільки й чути: «ми придумали», «наші секрети»! Хіба так роблять?

Ніби й не чула Ганнуся тих слів.

— А хто мені недавно обіцяв показати ліс і ваші очерети? — ледь стримуючи сльози, запитала вона.

— Ну, було таке… Але ж…

— А хто не дотримує своїх обіцянок? Хто мене цілими днями тримає під замком?

— Ну, Ганнусю, це вже занадто, — не на жарт образився я. — А з ким ти на річку ходила купатися? І скільки разів — не пам’ятаєш?

— А на болото не повів!

- їжаків майже щовечора розшукуємо?

— А на болото не повів! Не повів, не повів!

— Скільки разів у кіно ходили, не пам’ятаєш?

— А на болото не ходили ні разу! Де я тепер ту черепаху болотяну побачу, де? Жорстока ти людина, жорстока!

Замість відповіді я набрав повні груди повітря і заходився рахувати до десяти. Кажуть, що коли так чинити, можна заспокоїтися.

Рахую до десяти, а в голову всілякі думки лізуть. Ет, і навіщо треба було мені братися за виховання? І навіщо взагалі братися за те, в чому не тямиш?

— Заспокойся нарешті, Ганнусю, — примирливо пробурмотів я. — Ще знайдемо час і на черепаху подивитися, і на бабок, коли хочеш…

— Ні, не знайдемо! — у розпачі вигукнула Ганнуся. — Інших, може, й побачимо, а таких — ні! Я їх вже ніколи, ніколи не побачу!

І вона гірко заридала.

Наталочка, котра весь час прислухалася до нашої розмови, уважно поглянула спочатку на Ганнусю, потім на мене, — і зненацька заголосила так, що мені аж вуха заклало.

Я аж руками об поли вдарив. Ну, що ти вдієш з таким народом? Хоч бери та й собі плач разом з ними.

— Ану, плаксійки, геть звідсіля! — обурившись не на жарт, наказав я. — Нічого мені тут рюмсати через всілякі дрібниці!

— Це не дрібниці… — крізь сльози видушила Ганнуся.

— Все! — перебив я її. - І слухати нічого не хочу. Ідіть на вулицю і плачте там скільки влізе. А коли виплачетеся — тоді й побалакаємо.

Коли дівчатка вийшли з кімнати, я знову сів за стіл і обклався книжками. Але яка може бути робота після того, що тут сталося?

Ганнуся зникла

За обіднім столом ми сиділи втрьох.

— А де ж це Ганнуся? — запитала мама.

— Ми з нею спочатку сиділи і плакали в малині, бо дядько Костя вигнав нас із хати, — охоче пояснила Наталочка. — Потім я полізла плакати на черешню, а Ганнуся внизу залишилася. А потім вона кудись пішла.

Мама підклала Наталі на тарілку тушкованої картоплі і з осудом поглянула на мене:

— За що ти її образив?

— Та так… — ухильно відказав я. — Власне, я її і не думав ображати. Просто ми трохи посперечалися.

Мама похитала головою і зітхнула.

— Дати б тобі доброї висіканки, — тільки й сказала вона.

Атож, може, й варто було б. Я підвівся з-за столу і подався до малинника.

— Ганнусю, де ти? Агов!

У відповідь ні звуку. Не інакше, сидить Ганнуся десь в кущах і плаче за черепахою та лупатими жабенятами.

— Вистачить тобі капризувати, — примирливо сказав я. — Ходи краще обідати!

Мовчанка.

Довелося мені облазити весь малинник.

Потім я шукав Ганнусю в повітці, на горищі, в кукурудзі, в школі. Її не було ніде.