Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

у відділок міліції в чомусь розписатися. Пожилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній робітниці Анни Францівни, сказати, якщо йому дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов собі разом з коректним міліціонером у білих рукавичках. Але не повернувся він не лише за десять хвилин, а взагалі ніколи не повернувся. Найдивовижніше те, що, очевидно, з ним заодно щез і міліціонер.

Набожна, а відвертіше сказати — забобонна, Анфіса так напрямки і сказала прикро враженій Анні Францівні, що це чаклунство і що вона чудово знає, хто поцупив і пожильця і міліціонера, тільки на ніч не хоче говорити. Ну, а чаклунству, звісна річ, варт лише початися, а там уже його нічим не зупиниш. Другий пожилець зник, як пригадується, в понеділок, а в середу наче крізь землю провалився Бєломут, щоправда, за інших обставин. Уранці за ним заїхала, як звичайно, машина, щоб відвезти його на службу, і відвезла, але назад нікого не привезла і сама не повернулася.

Горе й жах мадам Бєломут неспромога описати. Але, гай-гай, і те і друге тривало недовго. Тієї ж ночі, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна Францівна чомусь спішно їздила, вона не застала вже громадянки Бєломут у квартирі. Та цього замало: двері обох кімнат, де мешкало подружжя Бєломут, виявилися запечатаними.

Два дні проминули сяк-так. На третій же день Анна Францівна, яку весь цей час мучило безсоння, знову-таки спішно поїхала на дачу... Чи то ж треба казати, що вона не повернулася!

Анфіса, залишившись сама, наплакалася досхочу і лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, але розказували мешканці інших квартир, що буцімто в № 50-му всеньку ніч чутно було якісь стуки і буцім у вікнах до ранку горіло електричне світло. Вранці з’ясувалося, що й Анфіси не стало!

Про зниклих і про цю трикляту квартиру в будинку довго розповідали всілякі легенди, як от, наприклад, що сухенька й набожна Анфіса начебто носила на своїх висхлих грудях у замшевій торбинці двадцять п’ять великих діамантів, які належали Анні Францівні. Що начебто у дровнику на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, знайшлися самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих же діамантів, та ще золотих грошей царського карбування... І таке інше, подібне до цього. Ну чого не знаємо, за те не поручимося.

Хоч там як, а квартира простояла опломбованою і порожньою лише тиждень, а потім в неї вселились — покійний Берліоз із дружиною і цей самий Стьопа, також із дружиною. Цілком природно, що тільки-но вони опинилися в проклятущій квартирі, як і в них почалося казна-що! А саме: протягом одного місяця зникли обидві дружини. Але ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, що бачено її ніби в Харкові з якимось балетмейстером, а дружина Стьопи наче знайшлася на Божедомці, де, за чутками, директор Вар’єте, використовуючи свої незліченні знайомства, прихитрився добути їй кімнату, але з такою єдиною умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці...

Отож Стьопа застогнав. Він хотів покликати домашню робітницю Груню і зажадати від неї пірамідону, але все ж таки зумів зметикувати, що це дурниці, що ніякого пірамідону в Груні, певно, нема. Роблячи спробу покликати на допомогу Берліоза, двічі простогнав: "Міша... Міша...", але, як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.

Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він чи ні, й не визначив.

Нарешті, бачачи, що він покинутий і самотній, що ніхто йому не допоможе, вирішив підвестися, хоч би яких нелюдських зусиль це йому коштувало.

Стьопа розліпив склеєні повіки і побачив своє відбиття в трюмо у вигляді чоловіка зі скуйовдженим волоссям, з бряклою, порослою чорною щетиною фізіономією, з каламутними очима, в брудній сорочці з комірцем і краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.

Таким він побачив себе в трюмо, а поруч із дзеркалом побачив невідомця, зодягнутого в чорне й у чорному береті.

Стьопа сів на ліжку і, як міг, витріщив набряклі кров’ю очі на незнайомого. Мовчанку порушив цей невідомий, проказавши низьким важким голосом і з іноземним акцентом такі слова:

— Добрий день, наймиліший Степане Богдановичу!

Запала пауза, після якої, зробивши над собою жахливе зусилля, Стьопа виговорив:

— Що вам потрібно? — і сам здивувався, не впізнавши свого голосу. Слово "що" він вимовив дискантом, "вам" — басом, а ".потрібно" — у нього зовсім не вийшло.

Незнайомець приязно усміхнувся, витяг великого золотого годинника з діамантовим трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:

— Одинадцята! І рівно годину, як я очікую на ваше пробудження, позаяк ви призначили мені бути у вас о десятій. Ось він — я!

Стьопа налапав на стільці поряд з ліжком брюки, прошепотів:

— Вибачте... — натягнув їх на себе і хрипко запитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище.

Говорити йому було важко, за кожним словом хтось уштрикував йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю,

— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомець посміхнувся.

— Даруйте... — прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля обдаровує його новим симптомом: йому здалося, що підлога коло ліжка відійшла кудись і що цієї ж миті він полетить сторч головою к бісовій матері в пекло.

— Дорогий Степане Богдановичу, — заговорив відвідувач, проникливо всміхаючись, — жоден пірамідон вам не зарадить. Ідіть за давнім мудрим правилом