Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

— я повинен іще продать тих гадюк, по тому рушаємо просто на Скадарське озеро.

Обличчя їм витягнулись, роти порозкривалися, в очах появився жах. Словом, усі наче остовпіли. Дивилися на мого наймилішого чародія, мов на факіра і заклинателя змій. А він зробив відповідну міну і сказав:

— Селям алейкум. Dominus vobiscum! Amen[9].— Махнув їм на прощання рукою і чмихнув блакитним димком з вихлопної труби.

Ми поїхали далі.

17

Од Тітограда починається справжній великий туристський рух. Досить тільки глянути на шосе. Автомобілі мчать, як скажені, і туди, й сюди. Ми теж достойно котимо своїм «останнім криком моди», а всі витріщають на нас очі і думають, що ми — це родина якогось лорда. Хай собі думають!

Одразу за Тітоградом у мені прокинувся репортер. Узявся я записувати в нотатнику автомобілі, що їх ми обганяємо по дорозі.

Ось мої нотатки:

Зелений «мерседес» із знаком D — німців.

Фантастична «альфа-ромео», певно, італійська. Справді, знак I — Італія.

Автобус «зауер» із Австрії, знак A; в ньому замість австріяків — негри. Сенсація! Може, покрасилися?

Невеличкий фіатик — 600, знак А — Угорщина.

Потужний «бюїк», шосейний крейсер, знаків не розрізнив. Можливо, американський.

Моторолер «ламбретта», а на ньому черниця, моторизована, їй-богу!

Два віслюки — без ніяких знаків.

«Опель» з кемпінговим причепом, словом, домок на колесах, а в тому домку гавкає чорний пудель. Задоволений, бо приїхав із Швеції. Знак — SU.

«Вольво» — автомобіль шведський, але знаки голландські: NL — Нідерланди.

Ваговоз — марки не розпізнав, а в ньому повно баранів. Може, їдуть відпочивати на вихідний день?

Щось на трьох колесах — чи то автомобіль, чи мотоцикл, а їде; знаки югославські — YU.

Автобус «фіат» туристського бюро «Путнік». Порожній. (Пасажири, напевне, купаються в морі).

Др-р-р... Бр-р-р... Тр-р-р... Пр-р-р...

Далі я не міг нотувати, бо страшенно трясло. Але автомобілів було тьма-тьмуща, коли б я й міг писати, то однаково усіх не занотував би: «фіати», «мерседеси», «фольксвагени», «сітроени», «рено», «остіни», «опелі», «форди», «бюїки» і ще всякі — лихо їх знає які! Цілий парад автомобілів! А в тих автомобілях, звісно, пасажири всяких національностей і рас. Бачив навіть індуса в гарній амарантовій чалмі. Екзотичніше було б, якби він їхав під балдахіном на слоні, але що ж — нині вік моторів, хай уже їде в «бюїку»!

Та з усіх найкрасивіший — дядечко в нашому мамуті. Даю слово, індусові до нього далеко!

Дядечко скидався тепер на славнозвісного мандрівника, який жадає дослідити незбагненні таємниці природи.

Я й собі жадав дослідити — найперше, куди ми їдемо, бо сама назва — Скадарське озеро — для мене нічогісінько не означала. Це так, як ото сказав би хто: їдемо до Пірамідоновиць.

Тим часом їхали ми рівниною. Позаду нас — гори, попереду — теж гори, а ми немовби на дні зеленого озера.

— Здається,— озвався зненацька дядечко, — за якусь мить ми побачимо щось оригінальне.

Мить була дуже довга, тривала, певно, хвилин п’ятнадцять. Спочатку ми піднялися на невелике узгір’я, потім проминули висхлий потік, нарешті...

Так, то й справді незвичайне видовисько! Перед нами розкинувся великий гірський край — голий, здиблений скелястими терасами кольору кіноварі, а в ущелинах свинцевий і грізний. Внизу, біля підніжжя — гігантське свічадо води. Сонце вже ховалося за гірськими верховинами; там, де воно сідало, вода була немов розплавлена мідь, у тіні, — темно-синя, а коли її брижив вітер — сріблилася, немов закута в кригу.

Дядечко зупинив мамута.

— Озеро Скадарське, — мовив замислено.— Власне, і не озеро, а море серед гір. Сорок вісім кілометрів завдовжки, п’ятнадцять завширшки, а глибина в деяких місцях сягає трьохсот метрів.

— Звідки ви все це знаєте? — поцікавився я.

— Маю докладну інформацію від однієї сирени, що живе в цих глибинах,— пожартував дядечко.

— Сорок вісім кілометрів! — зітхнув я.— Відси здається, що немає стільки.

— Ми з самого краю його, власне, над однією затокою. Поїдемо далі, то побачиш.

Поїхали ми далі, і те «далі» було ще цікавіше. Я власним очам не вірив: шосе перетинало затоку, бігло прямо через озеро, без мосту, без віадука, просто по кам’яній греблі! З одного боку — озеро, з другого — озеро, а ми мчимо посередині на той берег.