Читати книгу - "Байки проти ночі"

— Окуляри запітніли, і він збився з дороги, — вставила Нонна, однак її жарт не викликав особливого сміху в інших.

— Навряд чи міг заблукати, — сказав Ігор і кивнув на мене. — Він приїхав сюди одночасно з Юрою. Та й майже увесь шлях навпрямки.

— Гаразд, — училка сіла за свій стіл і розкрила класний журнал. — Давайте трохи почекаємо, напевно, він зараз прийде.

Я про себе подумав, що Ромка міг з неуважності забути взяти зошит або якийсь підручник, згадати про це дорогою й непомітно повернутися, нікого не попередивши. Таке цілком могло трапитися.

Але час минав. П’ять хвилин, десять, а він усе не з’являвся.

— Медсестри зазвичай передають мені записку, якщо когось забирають, — у голосі училки вчувалося хвилювання.

— Ні, я точно бачила, як він виходив разом з усіма, — заявила Рита, подружка Нонни.

Учителька задумано дивилась у вікно, за яким сумно мжичив дощ.

— Дивно… Він мені завжди здавався таким серйозним хлопчиком.

— Він повернув, коли ми вийшли, — раптом подав голос Тхорик.

— Чому ти відразу не сказав?

— Не знаю, — зніяковів Тхорик, опускаючи очі додолу; може, через те що тепер усі дивилися на нього, а може, з іншої причини.

— Навіщо він повернув? — училка поволі підійшла до парти, за якою він сидів разом з одним із «фуфлижників».

— Здається, когось там побачив… Я не знаю…

— І нічого не говорив?

— Ні.

— А в який бік він пішов?

— Здається, туди… — пробелькотів Тхорик, вказуючи пальцем на середину класної дошки, немов перебував не в приміщенні, а на вулиці.

— У бік футбольного поля, чи що? — швидко зорієнтувався Ігор.

— Так, здається…

— То здається чи точно? — схилилася до нього вчителька.

— Точно, — кивнув Тхорик. — Здається…

Я мало не порснув, але встиг прикрити рота долонею.

— А у вухо хочеш дістати? — зітхнув Андрій, незлобиво дивлячись на Тхорика.

— Зда… Ох, бля, ні! — пробурмотів той, чим викликав нервовий сміх навіть у вчительки. Проте тепер стало цілком ясно, як сильно він наляканий.

Я, втім, теж відчував неприємні порухи в грудях. І не один я… здається.

— Знаєте що? — звернулася училка до всіх. — Давайте вийдемо й пошукаємо його. Але тільки… — вона відразу ж підняла руку, закликаючи зупинитися: — Тільки хлопчики з першої палати. Адже він із першої, так? Інші хай відкриють свої підручники і… займуться чимось. Я перевірю, коли ми повернемося.

Мабуть, їй хотілося розв’язати проблему самостійно, щоб уникнути можливих неприємностей. Бо дорослі майже завжди побоюються можливих неприємностей так само, як і реальних, а іноді — навіть більше.

Надягнувши куртки, шарфи й шапки, ми: Ігор, Андрій, Ренат, Тхорик і я (на місце Шкелета, який відбув раніше, ще нікого не встигли взяти, а Богдан готувався йти до школи тільки наступного року) — на чолі з училкою вийшли на вулицю й поволі рушили в бік футбольного поля, пильно озираючись навкруги, щоб не проґавити зниклого очкастого Ромку.

Усе-таки я звернув увагу на те, що училка, йдучи попереду, повела нас трохи праворуч від корпусів санаторію, зробивши гак. Це не через намір зрізати шлях, а, швидше, щоб випадково не потрапити на очі керівництву з виводком учнів у сиру погоду та ще й під час занять (хоча навіть мені було зрозуміло, що від тутешнього навчання користі майже ніякої).

Було ще не дуже холодно, проте в повітрі вже витало передчуття снігу, мокрого й важкого, як завжди цієї пори року. Ми обігнули будівлі й попрямували до лісу й довгої кілометрової доріжки.

Я йшов пліч-о-пліч із Ренатом.

— Дощ… — мовив він так тихо, що його більше ніхто не міг почути, і глянув на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, й кивнув у відповідь.

…Ромка лежав у кінці бігової доріжки обличчям униз, за кілька кроків від білої позначки «900». Сумнівів, що це саме він, не було: усі знали його синю з яскраво-помаранчевими смугами курточку. Ми угледіли його ще здалеку і рвонули щодуху. Училка спробувала зупинити нас окриком (хто би слухав!), та зрештою побігла й сама, але, звичайно, безнадійно відстала.

Мені пощастило прибігти третім, легко обігнати Тхорика і (сам здивувався) на два-три метри випередити Рената. Ігор із Андрієм опинилися на місці значно раніше за інших. Вони схилилися над Ромкою і про щось переговорювалися між собою. Я намагався визначити за виразом їхніх облич, наскільки все погано, але розгледів лише характерні жести, від яких зразу ж полегшало.

Виходить, що Ромка принаймні був живий.

Кроків за десять я помітив спершу, як здригається його спина, а потім почув і його плач — неголосний, але якийсь тягучий, із надривом. І подивився на захеканого Рената, який прибіг після мене. Мені чомусь здавалося, він першим зможе у всьому тут розібратися.

Коли до нас приєднався Тхорик, ми все ще продовжували тупцювати біля мокрого від дощу Ромки, не наважуючись щось зробити, і чекали училку. Ігор з Андрієм присіли обіч Ромки і поклали руки на його плечі, що судомно здригалися. Ця картина мимоволі нагадала про той вечір, коли вони майже так само обступили його, смертельно наляканого шторою, що