Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

щоб когось зурочити. Кінь Бургомістра, мабуть, просто перелякався, а тій бідній жінці, яка зазнала такої страшної смерті, не поталанило, що вона опинилась десь поряд. Однак мусимо бути обачні, бо це означає, що Загарбники не просто сидять у Містечку, а ще й прагнуть крові і винюхують Чарівниць там, де ними зовсім не пахне…

Перед Містечком, що вже виднілося на обрії, мандрівниці зупинилися трохи перепочити у затінку великого дерева.

— То ми справді не можемо це Містечко якось обійти? — спитала стривожено Дівчинка, поглядаючи на перші будинки Містечка.

— Тільки там, за Містечком, — єдиний у цих краях міст, по якому перейдемо річку. Вона дуже глибока й стрімка, тому інакше переправитись на другий берег нам не вдасться. Та я про дещо інше думаю: може, нам все-таки треба розділитися. Самотня мала жебрачка, така як ти, не має викликати ні в кого підозри. Зате ми обидві разом, ой-ой-ой… це саме те, чим вони цікавляться і чого шукають.

— Чому?

— Колись дізнаєшся. А тепер слухай сюди: зараз підеш далі сама і спробуєш якомога швидше пройти Містечко так, щоб тебе не помітили. Тільки не біжи, бо це одразу привертає увагу. Іди в міру швидко, а коли когось побачиш, зупиняйся і простягай руку, жебрай. Але не чекай, бо тобі й так нічого не дадуть — для цього вони надто вбогі, бідніші за селян. Йди одразу далі, а коли минеш Ринок, зверни донизу, в бік мосту через ріку. Перейди міст і тільки коли вже будеш далеко за Містечком, добре сховайся у кущах і чекай на мене. Коли мене не буде до заходу сонця, більше не чекай, йди до отієї гори, що видніється далеко на обрії. За нею побачиш наступну, а з її вершини легко побачиш дикі краї, де ніхто не живе і які ти вже знаєш. Біля підніжжя найвищої з Високих Гір, серед старезних руїн, нас чекатиме наша третя Сестра.

— А якщо тобі буде потрібна допомога? — спитала Дівчинка. — Раптом так станеться, що тільки я зможу тобі допомогти?

Чарівниця гірко засміялася:

— Якщо я сама, справжня Чарівниця, не врятуюся, то як ти мені можеш допомогти? Із Зірками поговориш?!

— Можеш глузувати, якщо тобі це до вподоби, — буркнула гнівно її вихованка і різко підхопилась. — Якщо ти так хочеш, то я вже йду…

Дівчинка хутко пішла вперед і за мить зникла з очей Чарівниці за першим поворотом дороги, що вилася серед дерев. Чарівниця підвелася і поволі пішла слідом за нею, волочачи ноги і згорбившись. Виглядала вона безпорадною бабусею, що загубилася на дорогах Імперії, — підстаркувата самотня жебрачка. Проте час до часу вона наддавала ходи, щоб не згубити з очей невеличкої стрункої фігурки у пошарпаному бурому плащі, у каптурі на голівці, що віддалялася все швидше. Незабаром дівчинка увійшла в передмістя.

Так вони обидві йшли на безпечній віддалі, крадькома поглядаючи одна на одну. Вулиці Містечка були майже порожні. Видно, вражені жорстокістю вчорашньої страти, мешканці воліли поховатися у своїх домівках.

— Тим гірше для нас, — подумала Чарівниця. — Тим швидше нас помітять.

Загарбники снували вулицями ніби без діла, знудьговані й сонні. Але навіть так вони, здавалось, були втіленням небезпеки. Їхні здоровенні вороні коні, припнуті біля Ратуші, неспокійно били копитами, а лискуча збруя сліпила очі. Їх було багато, так багато, що годі було прошмигнути непомітно. Дівчинка йшла швидко, схиливши голову, крадучись майже під самими стінами кам’яниць, так ніби хотіла втиснутись у їхню сіру поверхню.

— Агов, мала чарівнице! — гаркнув раптом, глумливо зареготавши, один з озброєних вояків і кінчиком довгого залізного меча зачепив краєчок плаща втікачки. — Куди це ти так мчиш? Кого надумала зачарувати?

Його побратими підійшли ближче і також голосно зареготали.

— Всі Чарівниці в цих краях дали дуба зі страху, як тільки довідались, що сталося з їхньою сестрицею, — весело загиготів ще один солдат. — Ця мала жебрачка нам не зашкодить.

— То хай тоді покаже личко. Хочу побачити страх на її личеньку… — вперся перший і ще одним помахом меча скинув з голови Дівчинки каптур. Її довге золоте волосся розсипалося по плечах і засяяло у променях сонця, що саме тої миті виглянуло з-за хмар.

— Я візьму собі трохи цього золота! — крикнув солдат і кінчиком меча обтяв одне довге лискуче пасмо волосся.

— У неї волосся як… як збіжжя цього краю…. — пробурмотів раптом другий. — Тямиш, хлопче, що я кажу? Як збіжжя цього краю, а очі… очі в неї мають бути, як небо перед грозою…

— Що ти плетеш! Ти зовсім від цих нісенітниць здурів, — засміявся перший. — Якби це була вона, то сумніваюся, що Чарівниці дозволили би їй волочитися самій по цьому містечку. А зрештою — а чому це вона, а не він? Як на мене, то це має бути хлопець!

— Дівчина теж могла би бути, — вперся другий.

Дівчинка наче заклякла попід стіною, а гострий меч цілий час доторкався її голівки.

— Ну, скажи ж щось, ти, німото, бо тебе цим мечем глибше штрикнемо! — вереснув другий вояк.

Дівчинка похитала головою мовчки і показала пальцем на рот.

— Та воно й справді без’язике… — здивувався перший. — Хай собі йде, куди хоче…

Але тут до них швидкими кроками підійшов ще один Загарбник. Його обладунок відрізнявся від інших великими сріблястими ґудзиками.

— Підозріла? Чим? — гаркнув він. Двоє солдатів виструнчились запобігливо. Очі новоприбулого вп’ялися у нерухомо застиглу Дівчинку.

— Волосся як збіжжя цього краю, а очі… — почав він, повільно збираючи думки докупи. —