Читати книгу - "Чужі скелети"

коли на їхнього сина зводять наклеп, що той — алкоголік і споює товариша з хронічно хворим серцем. Або чиясь дочка — малолітня повія, котра поводить себе провокаційно, змушуючи Русика демонстративно курити, вештатися в компаніях невідомо де глупої ночі й тягати з дому гроші. Можете собі уявити, в якій атмосфері жили всі ми і, зокрема, я.

— Школу він закінчив?

— Аякже! Десять класів! Ставити йому заслужені оцінки ніхто не ризикнув — «швидка» забирала Русика Гараніна кілька разів просто зі школи. Хоча і вчителі, які її викликали, і лікарі, які приїздили на виклик, знали, хто він такий. З тієї ж причини мій молодший брат не пішов після вісьмох класів у ПТУ. Але ж — школу він закінчив…

— Треба було йти в люди?

— Треба було, — кивнула Юлія. — Він і пішов: одразу ж після випускного, на якому напився самогону до безтями. Оклигав і вже на третій день вперше надовго завіявся з дому. Зібрав у рюкзак якийсь мінімальний набір речей, потягнув заначену бабусину пенсію, зібрав якесь місцеве кодло таких, як він, — і вперед. Було літо, вони вешталися околицями, пили, ночували в наметах, а, знайшовши в одному з зустрічних сіл переговорний пункт на пошті, чекали, поки Русик подзвонить додому і скаже: «Все нормально, ми зелені туристи».

— Я оце так слухаю вас, Юлю… Здається, ваш покійний братець вважав себе кимось на зразок гіпі…

— Не знаю, ким він там себе вважав… Я тоді, слава Богу, вступила в Києві до університету, жила в гуртожитку і гризла науку. Часом Русик навідувався до мене. Я, самі розумієте, намагалася нечасто їздити додому. То батьки пакували мені продукти в сумку і відряджали з нею Русланчика. Провідай, синку, сестричку… Звісно, в дорозі він губився. Вірніше, губився вже в студмістечку. Мав талант знайомитися з усіма кругом, при ньому — торба з харчами, чого б не вписатися хорошому пацану в якусь із кімнат якогось із гуртожитків… Серйозно, Антоне, в мого братика такі фінти виходили що не рік, то все краще й віртуозніше.

— Я вам вірю, вірю…

Гараніна докурила чергову цигарку, поміркувала якусь мить, вагаючись, чи не витягнути наступну, та передумала: заховала пачку в сумочку, а сумочку рішучим жестом відставила подалі, просто поклавши на крісло.

— Сам він учитися не хотів, принаймні в той час. На роботу теж не поспішав влаштовуватися: мовляв, йому з його хронічними хворобами не кожна пасує. Важка, наприклад, не для нього.

— Чим же він займався?

— Так, чим прийдеться… Тут більш меткі друзяки допомагали. На щастя, і він, і всі, хто крутився біля нього, повиростали. З віком прийшло розуміння: тепер просто так хворим Русиком не прикриєшся. Знайшовся там один розумник, подумали-помикитили — і порадили Русланові робити собі групу інвалідності. На час, поки всі, хто міг, рухали справу, братик заспокоївся, став навіть чемним і шовковим. З ним, чесне слово, стало приємно спілкуватися. Потім, ставши офіційним інвалідом, він одразу отримав масу пільг. Приятелі, хто розумніший, тут-таки почали радити, як цим треба користуватися… Словом, за бажання я можу накреслити вам кілька цілком легальних схем, котрі допоможуть на власній та чужій групі інвалідності заробити не захмарні, але цілком пристойні гроші. Ну, а потім, — Юлія замовкла, і Антон відчув — зараз вона збирається сказати щось дуже для неї важливе, — потім сталася катастрофа. Не відразу, звичайно… Але щось таке рано чи пізно мусило статися.

5.

Парубок, який ніколи в житті не працював, нужденним одначе не був.

Руслан Гаранін мав дах над головою. Батьки годували його і трусилися над своєю хворобливою молодшою дитиною, незважаючи на вибрики, котрі ставали дедалі непередбачуванішими. В людей, особливо тих, хто бачив його вперше, хлопець викликав довіру та симпатію, і пояснити причину такого феномену навряд чи було можливо. Психологи називають це харизмою. І Руслан Гаранін, доживши до двадцятьох п’яти років, розібрався в собі повністю. Знав, чим узяти людей, як їх використати з користю для себе, і головне — впевнився в своїй абсолютній безкарності.

Ось тільки Русик проґавив одну дуже важливу обставину: він уже не дитина, не школяр, не підліток. Заступництво батьків, ладних лягти за хворого нещасного синочка кістьми, для дорослого юнака, котрий мусить у такому віці сам відповідати за власні вчинки, тепер уже не могло врятувати від необхідності самому сплачувати свої рахунки. Але в результаті за глупства самовпевненого парубка все одно поплатилися батьки, і мало не поплатилася старша сестра.

Руслан Гаранін у якийсь момент вирішив, що готовий займатися власним бізнесом.

Остаточне переконання прийшло потому, як Юлія почала поволі рухати власну справу. Спочатку вчорашня студентка допомагала своєму майбутньому чоловікові. Але життя і тут повернулося несподіваним боком. Юля виходила заміж, Руслан, звісно, був запрошений на весілля, там, як водиться, напився і почав чіплятися до людей. Гості з боку Гараніних чудово знали, що являє собою Русик, тому просто не звертали на нього уваги. Та наречений, якого Юля до останнього намагалася вберегти від знайомства з братиком, спочатку здивувався. Справді, на кожному весіллі трапляються п’яні. Завжди є один, котрий починає поводитися нестерпно. Але в таких випадках мужики швиденько локалізують конфлікт, а тут Руслана, який чимдалі гірше розперезувався, навіть пальцем ніхто не зачепив. Ба більше — зауважень на його адресу не робили. Його просто намагалися не помічати, а він, відчуваючи це, ліз на очі. Особливо — тих, від кого відчував найбільшу огиду в свій бік.

Зрештою, коли Русик нахабно лапнув за груди подружку нареченої, молодий відтягнув його вбік і зацідив кілька разів по пиці. Цього могли й не помітити, та Русик не був би Русиком, аби не здійняв галасу і не виконав при цьому свою обов’язкову програму з хапанням за серце і пусканням піни з рота. Остаточно зіпсував весілля не він, а Юлині батьки — зять насмілився підняти руку на їхню нещасну дитину. Перший день закінчився скандалом, другий день узагалі довелося згорнути, молоді з друзями принципово поїхали на річку догулювати окремою компанією. Звісно, про подальше нормальне спілкування не могло бути й мови, і