Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

нього режимі. При цьому, даруйте, я змушений зауважити, що товариш Сталін веде нездоровий, руйнівний для нього спосіб життя. Працює ночами, багато п’є, курить, вживає важку їжу.

– І як ви гадаєте, надовго його вистачить?

– Га? – перепитав Вович і запнувся, не знаючи, що сказати. Хоча він був матеріалістом і професором медицини і в тому, що всі люди смертні, не сумнівався, але як радянська людина він не міг собі уявити, що Сталін також, як усі, помре.

– Даруйте, – сказав він розгублено, – я не можу так прямо відповісти на ваше запитання.

– Чому ж?

– Тому що про здоров’я товариша Сталіна я можу судити тільки по зовнішніх ознаках: кепсько виглядає, мало їсть, легко стомлюється. Але для того, щоб винести кваліфікований висновок, я повинен піддати хворого повному обстеженню.

– Ну так обстежте! – вигукнув Берія, як здалося професору, майже істерично.

– Не можу, – сказав Вович. – Як я можу, якщо товариш Сталін відмовляється навіть зробити флюорографію і здати на аналіз кров, кал і сечу?

– Да, задача! – Берія задумався. – Ну, для нас, розвідників, невирішених задач не буває. Кал і сечу товариша Сталіна ми вам роздобудемо. Але ось кров…

– Кров мені також потрібна. З вени. Чи хоча б із пальця.

– Ах, хоча б із пальця! – раптом повеселішав маршал. – Лікареві потрібна кров із пальця. А із жопи не підійде?

Професор розгубився до решти. Він, повторімося, був радянською людиною і добре знав, що поєднання слів «Сталін» і «жопа» шокуюче несумісно і легко тягне на 58-у статтю Кримінального кодексу. Він став заїкатися, вивергати із себе якісь непевні вигуки, а Берія і зовсім розвеселився і, поплескавши професора по плечу, сказав:

– Не лякайся, професоре, тут усі свої. Ти ж знаєш, у старого геморой і бувають рясні кровотечі.

8

Наступного дня після цієї розмови в конструкторське бюро знаменитого літакобудівника Андрія Миколайовича Туполєва надійшло термінове і цілковито секретне замовлення наркомату держбезпеки. Необхідно було в найстисліші строки розробити для потреб радянської розвідки спеціальний пристрій, який, будучи таємно вмонтований в унітаз, міг брати проби зразків людських виділень, які проходитимуть крізь нього, для наступної доставки їх у спеціальну лабораторію. Почувши, на що МДБ збирається відволікти його колектив, Андрій Миколайович голосно і при свідках лаявся. Кричав, що він конструктор літаків, а не, як він висловився, гівноприймачів. Що він і все його конструкторське бюро без вихідних і відпусток працюють над створенням украй необхідного Радянському Союзові стратегічного бомбардувальника ТУ-4, радянської крилатої фортеці, і переключатися на всілякі дурниці не збирається. Але йому особисто подзвонив Лаврентій Павлович і поцікавився, чи не забув недавній зек Туполєв смаку тюремної баланди. Туполєв, звісно, не забув і добавки просити не став.

Одразу повідомимо читачеві, що колектив, очолюваний Героєм Соціалістичної Праці Туполєвим, блискуче справився з поставленим перед ним завданням. Необхідний пристрій було розроблено, і він успішно пройшов випробування. Увесь склад туполєвського ОКБ і сам Туполєв випробували його і здали в експлуатацію. І невдовзі професору Вовичу фельд’єгер із пістолетом при боці приніс цинкову коробочку у вигляді шкатулки, в якій, герметично упаковані, лежали три пробірки. Вович, тремтячи від нетерпіння, усе це розпакував, поніс пробірки в лабораторію і сам особисто, не довіряючись ніяким асистентам і лаборантам, провів потрібні аналізи. Сам розмазував аналізовану субстанцію по склу, сам капав на неї реактивами, сам припадав до мікроскопа. Склад сечі і калу його дещо здивував, але коли справа дійшла до крові, він не повірив своїм очам, а коли повірив, то, вражений, став крутити диск телефону. До якихось другорядних людей додзвонився і наполіг з’єднати його з першорядним, а у першорядного вимагав негайної аудієнції, приїхав до нього просто на Луб’янку, кинув на стіл записаний на папір аналіз і сказав:

– Сором, Лаврентію Павловичу, над підстаркуватою людиною жарти такі жартувати!

Лаврентій Павлович спохмурнів:

– Що таке? Кому ви це кажете? Ви тямите, де знаходитесь?

– Так, усвідомлюю, – з викликом відповів професор. – Я знаю, ви можете мене заарештувати або навіть розстріляти, але такі жарти я жартувати над собою не дозволю.

– Я вас, звісно, можу розстріляти, – люб’язно посміхнувся Лаврентій Павлович, – але мені потрібно хоча б приблизно знати, за що. У чому справа? Чим ви так схвильовані?

– А ви не знаєте?

– Я не знаю.

– Якщо ви не знаєте, значить, знають ваші підлеглі, які сотворили цей дурнуватий жарт. Те, що ви дали мені для аналізу, це не кров товариша Сталіна. Це взагалі не кров людини, а якоїсь тварини.

– Тварини? – перепитав Лаврентій Павлович. – Якої?

– Не знаю, я не ветеринар. Скоріш за все, коня.

– Умгу, – задумався Лаврентій Павлович і став гризти нігті. – Коня? Ви в цьому впевнені?

– Що коня – ні, а що не людини – на сто відсотків.

– Гаразд. Ідіть додому і спіть спокійно. Але якщо ви наді мною покпинились чи навіть помилились, ви про це дуже сильно пожалкуєте.

Після розмови з професором Лаврентій Павлович викликав до себе і допитав агента, який добував матеріали для аналізу. Той божився, що все зробив відповідно до даних йому вказівок і наданий для аналізу матеріал був отриманий внаслідок відправлення Сталіним великої природної потреби.

Берія наказав узяти другу пробу і без указання на джерело відправив її у ветеринарну академію. Тамтешні спеціалісти, провівши ретельний аналіз, були вкрай здивовані і повідомили, що кров за своїм складом схожа на конячу, але має компоненти, яких у відомих порід коней донині не спостерігалось.

Лаврентій Павлович сильно задумався. Але потім дещо пригадав і звелів доставити йому деякі праці біолога і мандрівника Григорія Грома-Гримейла.

9

На таких людей, як Чонкін, гауптвахта страхітливого враження не справляла. Тут людину наче на покарання позбавляли свободи, але люди, прозвані солдатами, і без покарання були її позбавлені. Годували тут непогано, навіть краще, ніж арештанти їли до цього на умовній свободі, бо кухарі, відправляючи на «губу» бачки з їжею, жаліли покараних, намагалися не ображати, наливали супу густішого, клали шматки жирніші. А компанія тутешня також була по-своєму цікава: бандити, хулігани і самовільники. Усі вони порушували, а деякі неодноразово, закони, статути, правила поведінки, отож, відзначалися певним вільнолюбством. Тим і цікаві були. Люди позитивні, законопослушні викликають в суспільстві повагу, нудьгу, від них аж щелепи зводить.

У камері велись ті ж самі розмови, суперечки і припущення, що й у будь-якій казармі того часу. Міркували вголос, буде загальна демобілізація чи відпускатимуть лише по роках, двадцять шостий рік відпустять, а двадцять сьомий затримають, тому що народжені у двадцять сьомому лише тепер досягли призовного віку і раніше служили наче не насправді. Сперечалися про те,