Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

— Томасе! Томасе!.. — кричав хлопчик, на ходу розмахуючи руками. З обличчя видно було, що він дуже збуджений.

Томас потер очі й невдоволено застогнав; понад усе на світі зараз він хотів трохи поспати. Він звів погляд на Чака тільки тоді, коли почув просто перед собою його уривчасте дихання.

— Чого тобі?

— Бен… Бен… він… не помер, — насилу вичавив Чак, намагаючись відсапатися.

Почувши це, Томас аж підскочив. Утому як рукою зняло.

— Що?!

— Він… не помер. По нього пішли пакувальники… стріла не зачепила мозку… Медчуки сяк-так його підлатали.

Томас озирнувся на ліс, де минулого вечора на нього напав знавіснілий глейдер.

— Ти що — знущаєшся? Я сам його бачив…

Він не помер? Навряд чи Томас зараз відповів би, що відчував сильніше: сум’яття, полегшення або страх від того, що на нього знову можуть напасти…

— Атож, і я його бачив. З величезною пов’язкою на голові, — відповів Чак. — Його замкнули в Буцегарні.

Томас знову повернувся до нього.

— Буцегарні?.. Тобто?

— Так, у Буцегарні. У нас на північ від Домівки є в’язниця, — Чак тицьнув пальцем у бік будинку. — Його запроторили так швидко, що медчукам довелося надавати йому допомогу просто в камері.

Томас потер очі. Він зрозумів, щó насправді відчував, і від цього стало соромно, — він відчував полегшення, вирішивши, що Бен загинув і більше не доведеться його боятися.

— І що тепер з ним буде?

— З цього приводу вранці скликали Збори наглядачів. Ухвалено одностайне рішення. Тепер, думаю, цей шлапак дуже шкодує, що стріла відразу не проткнула йому гнилі мізки.

Томас скоса подивився на Чака.

— Про що ти?

— Сьогодні ввечері на нього чекає Вигнання. За те, що намагався тебе вбити.

— Вигнання? А це ще що таке? — запитав Томас, хоч він і здогадувався, що коли вже Чак вважає це гіршим за смерть, нічого доброго за цим словом не криється.

Аж тут Томас побачив, мабуть, найтривожніший знак з часу прибуття в Глейд. Чак нічого не відповів, а тільки посміхнувся. Посміхнувся, попри весь жах новини, яку приніс. А тоді розвернувся і побіг геть — мабуть, щоб поділитися приголомшливою звісткою з кимсь іще.

Увечері, коли небо почало сутеніти, десь за півгодини до закриття проходів, Ньют з Альбі зібрали всіх глейдерів біля Східної Брами. Бігуни лише нещодавно повернулися й одразу ж зникли в таємничому Картосховищі, задраївши по собі важкі залізні двері. Мінхо вже був там. Альбі попросив бігунів якнайшвидше закінчити свої справи і виділив їм на все двадцять хвилин.

Томас досі бентежився з приводу того, що Чак посміхався, повідомляючи звістку про Вигнання Бена. Він гадки не мав, що криється за покаранням, але був певен, що це щось жахливе. А надто коли врахувати, що всі глейдери зібралися просто біля виходу в Лабіринт.

«Невже вони хочуть випхати його звідси? — міркував він. — Просто до гріверів?»

Наче грозова хмара, над усіма повисла гнітюча атмосфера очікування чогось зловісно. Глейдери напружено перешіптувалися. Томас мовчки стояв, схрестивши на грудях руки, і терпляче чекав вистави. Нарешті бігуни вийшли зі своєї будівлі. Вони були страшенно втомлені, а на обличчях застиг вираз глибокої задуми. Мінхо вийшов перший, — це навело Томаса на думку про те, що він був їхнім наглядачем.

— Виводьте його! — скомандував Альбі, аж Томаса здригнувся й вийшов із задуми.

Томас опустив руки, повернувся і пошукав очима Бена, занепокоєно думаючи, як поведеться знавіснілий хлопець, коли його побачить.

З дальнього краю Домівки показалися троє міцних парубків, які буквально волочили Бена по землі — той відмовлявся йти самостійно. Одяг на хлопцеві був такий подертий, що ледь тримався, а голову й обличчя затуляла груба, мокра від крові пов’язка. Він був схожий на мерця — таким самим Томас бачив його востаннє на цвинтарі. За винятком однієї деталі: тепер його очі були розплющені та повні страху.

— Ньюте, — сказав Альбі дуже тихо. І коли б Томас не стояв за декілька футів од нього, він не розчув би слів. — Неси Жердину.

Вочевидь, Ньют чекав цього наказу, тому кивнув, уже прямуючи до невеликого сараю з садовим реманентом, що стояв на Городі.

Томас знову перевів погляд на Бена і його конвоїрів. Неборака не намагався чинити опір, дозволяючи волочити себе по запорошених кам’яних блоках. Порівнявшись із натовпом, конвоїри поставили Бена престо поперед Альбі, і бранець лише безвольно звісив голову, не наважуючись дивитися присутнім в очі.

— Ти сам винен, Бене, — кинув Альбі, похитавши головою, і подивився на сарай, до якого пішов Ньют.

Томас простежив за його поглядом: Ньют саме вийшов з перекошеного дверного отвору з кількома алюмінієвими трубами в руках і став з’єднувати їх в одну жердину завдовжки двадцять футів. По завершенні він закріпив на одному з кінців якийсь дивний предмет і поніс готову конструкцію до зібрання. У Томаса сироти побігли по спині, коли долинув страшний скрегіт, з яким труба волочилася по камінню.

Томас був нажаханий усіма приготуваннями і чомусь ніяк не міг позбутися відчуття відповідальності за те, що сталося, хоч і розумів, що нічим не спровокував Бена. Попри це, Томас хвилювався. Що він зробив не так? Відповіді не було, але докори сумління однаково отруювали йому кров, як хвороба.

Нарешті Ньют підійшов до Альбі й передав тому один кінець жердини. Тільки тепер Томас зміг роздивитися дивний предмет, що його Ньют прикріпив до протилежного кінця: до залізної труби була прибита петля з грубої шкіри. Велика защіпка у вигляді кнопки вказувала на те, що петля могла відкриватися і закриватися. Призначення механізму стало очевидним.

Це був нашийник.

Томас спостерігав, як Альбі розстебнув нашийник і надів його на шию Бену; коли шкіряна петля з гучним виляском зімкнулася, Бен