Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

в цілому. Отже, необхідна пряма постановка питання про можливість судової правотворчості і необхідна відповідь на це питання — ґрунтована на науці і щира.

5. Загальновизнаною є думка про те, що Європейський Суд з прав людини виконує правотворчу функцію. Не маючи можливості наводити численні цитати із творів вітчизняних і зарубіжних авторів, пошлемося на одно із авторитетних видань, що буде багато разів цитуватися у цій роботі: 1) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є своєрідним «символічним текстом»; 2) «право, розроблене Страсбурзьким судом на основі Європейської Конвенції про захист прав людини... все більше і більше набуває характер справжнього jus commune (загального права) у сфері прав людини»[86]; 3) «...досвід останніх сорока років показує, що в Європі гуманітарне право є за своєю сутністю правом, створеним судовою практикою»[87]. Сам Європейський Суд з прав людини визнає Конвенцію про захист прав людини відкритою для тлумачення. Це не викликає будь-яких заперечень, а навпаки, повністю відповідає характеру зазначеної Конвенції: вона складається не з конкретних правових норм, а з принципів. Принципи — це нормативні положення високого рівня узагальнення, що вміщують у собі правові норми і декларації. Тому судове тлумачення положень Конвенції є необхідним уже для встановлення межі між правовою нормою та декларацією у змісті відповідного положення Конвенції за допомогою такого не досить визначеного критерію як соціальний контекст. До того ж зазначена межа з часом може змінюватися (на користь правової норми) під впливом того ж погано визначеного соціального чинника.

Справедливість цих останніх зауважень підтверджується практикою Європейського Суду з прав людини. Так, Суд неодноразово зазначав, що «право на суд», окремим аспектом якого є право на доступ до суду, «не є абсолютним і може бути піддане обмеженням, що мовчки допускаються»[88]. Що це за явище — «обмеження, що мовчки допускаються»? Це — визнання того, що в п. 1 ст. 6 Конвенції формулюється не тільки правова норма, а й декларація, тому право, закріплене в цьому положенні Конвенції, і не є абсолютним, знає обмеження.

Але і з урахуванням викладеного Європейський Суд з прав людини відводить для себе вельми скромне місце: «... Йому (Суду — Авт.) потрібно також слідкувати за тим, щоб будь-яке тлумачення, яке ним дається, відповідало основним цілям, що переслідуються договором, і зберігало логічність (послідовність), яку повинен мати договір як система захисту прав людини»[89]. Не дивлячись на те, що Європейський Суд досить часто вживав терміни «розширене» і «обмежене» (тлумачення), він чітко розуміє межі свого права тлумачити Конвенцію: «Суд не може виводити (із Конвенції — Авт.), через розширене тлумачення, право, яке не було до неї первинно включене»[90]. Зауважимо, що ці думки сформульовані стосовно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положення якої формулюють принципи, що потребують еволюційного тлумачення.

Отже, Європейський Суд з прав людини не претендує на здійснення правотворчої функції. Він тільки інтерпретує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повністю підпорядковуючи свою правотлумачну діяльність змісту цієї Конвенції.

§ 21. Алгоритм правотлумачення

Алгоритм правотлумачної діяльності складається із низки послідовних стадій: 1) текстуальне опрацювання положень законодавства, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин; 2) логічне тлумачення (врахування контексту); 3) виявлення правових норм, які текстуально не закріплені в актах законодавства, а закріплені лише логічно і стосовно яких необхідно вирішити питання про їх застосування до правовідносин, що є предметом судового розгляду; 4) системне тлумачення з метою уточнення змісту нормативних положень та вирішення колізій між правовими нормами; 5) історичне і телеологічне тлумачення; 6) виявлення підстав для застосування аналогії закону; 7) перевірка зроблених висновків на предмет їх відповідності принципу верховенства права і виявлення можливості застосування цього принципу; 8) викладення результатів тлумачення в мотивувальній частині судового рішення в обґрунтування цього рішення (його резолютивної частини).

1. Правотлумачна діяльність судів — це повсякденна діяльність тисяч суддів (тільки в Україні). Та і наука готова допомогти практиці. То, здавалося б, алгоритм тлумачення має бути опрацьованим у деталях, і ніяких питань такого змісту виникати не повинно. Насправді виходить дещо інакше. І практика не опрацювала алгоритм тлумачення. І теорія не поспішає на допомогу. До того ж виявляється, що проблема алгоритму тлумачення не є суто національною, українською. Є свідчення того, що вона має міжнародний характер.

Так, Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі пишуть, що деякі французькі судді «визнають, що вони спочатку знаходять справедливе рішення, а потім шукають його обґрунтування в праві. Інші з обуренням заперечують такий підхід, вважаючи, що це суперечить їх суддівській совісті»[91]. Дискусії з українськими суддями, спілкування в суддівському середовищі дає підстави стверджувати, що українським суддям не є чужим такий, з дозволу сказати, «алгоритм» тлумачення (спочатку шукаємо справедливе рішення, а потім — законодавчі положення, що можуть його обґрунтувати).

Як видається, такий алгоритм тлумачення проявився і в практиці Конституційного Суду України. У цілій низці рішень, що стосувались відповідності Конституції України законодавчих положень, якими призупинялись дія правових норм, якими встановлювались пільги для певних категорій громадян, Конституційний Суд на самому початку мотивувальних частин судових рішень посилався на ст. 1 Конституції, відповідно до якої Україна є, зокрема соціальною державою. Але ж були конкретні правові норми, з аналізу яких потрібно починати мотивування судових рішень.

2. Ретельне текстуальне опрацювання положень нормативно-правових актів, що підлягають застосуванню до правовідносин, які є предметом розгляду у суді, є першою стадією правотлумачної діяльності. Яким би незручним для тлумачення чи невдалим був нормативний текст, він має бути належно опрацьований. Між тим, поверхневий підхід до нормативного тексту став повсякденним явищем. Його слід долати. У процесі текстуального опрацювання положень нормативно-правових актів виявляється необхідність звернення до інших джерел,