Читати книгу - "Стежкою легенд"

Зовні морські корови дещо нагадують великих тюленів. Але замість задніх ластів мають риб'ячий хвіст. (Хвостові лопасті розташовані, одначе, не вертикально, як у риби, а горизонтально, на зразок китів).

Спершу вчені дійшли висновку, що сирени — родички китів. Якийсь час сирен навіть називали рослиноїдними китами. Проте ця схожість з китами чисто зовнішня. Виявилося, що сирени мають багато спільного з дельфінами?., тюленями? Ні, із слонами!

Доведено, що і слони, і сирени походять від спільних предків. Тому риси родинної схожості зі слонами збереглись у сучасних сирен, хоча вони й схожі більше на рибу, китів, якщо хочете, навіть на русалок, але не на мастодонтів. Ми вже знаємо, що у самиць сирен молочні залози — на грудях. У слоних — те ж саме. У слонів і сирен все життя старі, стерті зуби замінюються новими, доброякісними. Самці дюгонів озброєні невеликими бивнями (іноді завдовжки до двадцяти сантиметрів), які розвиваються на зразок слонових: із різців верхньої щелепи. Навіть кістки сирен складаються з дуже щільної важкої маси, що нагадує слонову кістку.

Тепер мало что із фахівців сумнівається, що прообразом поширених майже на всій землі казок і легенд про русалок були морські родичі товстошкірих гігантів. Стародавній бог з риболюдською подобою Оаннес, як оповідає вавілонський міф, народився і жив у Червоному морі — де рясно водилися дюгоні.

Дідусь водяний?

Наступні рибохвості боги, богині й духи нижчого розряду — тритони, сирени, русалки — запозичили в нього свій зовнішній вигляд. На грунті цього запозичення розвинулися численні перекази й повір'я про фантастичних рибо-дів.

У міфології античного світу морські й річкові божества оселилися так тривко, що почали навіть втручатися в справи людей, що їх аж ніяк не обходили. Давній грецький міф розповідає, як розгнівалися морські богині, коли почули нескромну мову ефіопської цариці Касіопеї: та надто вихваляла свою красу. Богині надумали покарати гордівницю, ублагали Нептуна, головного бога морів, наслати на царство Кефея, нещасного чоловіка Касіопеї, морське чудовисько. Дракон немилосердно плюндрував землі Кефея. Тільки принесена в жертву царева дочка могла врятувати становище. Не з доброї волі — за вимогою народу віддав Кефей свою дочку на поживу потворі. Ця трагічна подія й поклала початок наступній легенді.

Давня ця легенда. Сюжет її надихнув багатьох поетів і живописців. Лише рукописних текстів стародавньої легенди про битву з драконом дійшло до нас «багатство незглибиме» — понад двісті списків російською, сербською, грецькою, сірійською, латинською, німецькою, французькою та багатьма іншими мовами.

Дві основні дійові особи легенди — святий воїн Георгій і фантастичне чудовисько — дракон. Ми розглянемо походження кожного з них. Почнемо з Георгія.

З усіх християнських святих, мабуть, найпопулярнішим серед нашого народу був Єгорій Хоробрий. Багато повір'їв пов'язано з його ім'ям, чимало пісень проспівано каліками перехожими на його честь. Він став офіційним патроном руських царів, московські князі обрали святого Георгія покровителем, занісши його звитяжну постать до числа геральдичних аксесуарів свого герба [29].

А руські селяни вважали святого Георгія покровителем пастухів і мисливців. Єгорій — пан над вовками і зміями. Згодом його влада була поширена на все звіряче царство. Кожному звірові призначає Єгорій здобич, кожному мисливцеві — його вилов. Вовки не мають права роздерти навіть ягня без дозволу Єгорія, а якщо, бува, хижаки спустошать отари, то, звичайно, за волею святого, який надумав покарати людей за гріхи. Тому колись у багатьох селах Росії заведено було вигонити худобу на пашу вперше по зимі не раніше 23 квітня (церковне свято святого Георгія Побідоносця). В цей день на честь високого покровителя стад по всій Русі великій різали мільйони овець: від кожного двору по вівці — давній слов'янський звичай офіри, припасований до церковного вчення.

У руській поетичній творчості святий Георгій виступає в двох головних ролях: як богатир-мученик і як переможець дракона.

Перша його роль, за винятком мучеництва, нічим не відрізняється від традиційних подвигів руських богатирів.

Ось лише зовнішність у Єгорія незвичайна: народився він із золотими руками й срібними ногами.

А на чолі у нього красне сонечко, На затилочку ясен місяць.

З малоліття Георгій був хвацьким козаком:

Іще почав її Єгорій з п'яти-шести років, І конем володіти, і списом штрикати.

Та сталася біда: на місто, яким правував батько Георгія, Федір Смоленський, напав чужоземний цар Грубіянисько. Маги забирає Георгія до печер: У Печер-гори пішла та гори кам'яні, Та з собою забрала вона чада милого.

Вісім років жив Георгій у горах, друзями його були лише лісові звірі. Якось хлопчик попросив матір розповісти йому, чи був у нього «рідний батечко». Дізнавшись, що сталося, Георгій надумав помститися нечестивому Грубіяниську, звільнити народ від чужоземців.

Тут із хмари-то випадав йому добрий кінь, А із хмаринки випадала шабля гострая, Шабля гострая йому, палиця важучая, Ще всілякі там знаряддя богатирськії.

Хіба ж це не добрий знак? Та ба! — Георгію спочатку не таланить: він попадає в полон до Грубіяниська. Вороги мордують його, пилкою пиляють, колесують, в окріп кидають. Але чудо: У Єгора під казаном не вогонь горить, Не вогонь горить, то різні квіти цвітуть.

Напівживого Георгія саджають у погріб. Проте богатир убирається в силу, рве пута, вбиває катів і розганяє ворогів.