Читати книгу - "Кам’яне яйце"

якби ти тільки знала, який він був щасливий майже рік!

— Дурний твій Боб. І ти дурний.

— Я знаю. Я вже не можу, Неллі… Даю три тисячі, але скажи так, як ми з тобою говорили Жаку. Скажи, щоб я повірив, щоб я відчув себе людиною!

— Давай, я краще уколю пік-піт.

— Скажи! Прошу! Скажи, що я людина!

— Людина, Джіммі. Ти — людина. Чуєш? Ах, що ти хочеш ще від мене? Я ж не залізна! Аби кожну твою примху… Я теж людина, і нікого не прошу, аби мені сказали… Куди ти, Джіммі?

— Відпусти! Алло! Сен Клар? Обід уже не треба. Машини вільні є? Прекрасно. Так. Гроші відразу, не турбуйтесь. То я виходжу на стоянку. Машина з номером тридцять два… Дякую…

— Я теж з тобою! Що ти задумав? Я ж тебе купила аж на тиждень! Чуєш?

— Ти хочеш зі мною?

— Так.

— Ходімо… Ось і машина…

— Гроші відразу, хлопче.

— Цих вистачить?

— Цілком.

— Ой Джіммі, я боюся.

— Замовкни! Ти вже все сказала! Та зачини ж кабіну! Швидше!

— Рвонув, як навіжений. В чому справа, Джіммі?

— Замовкни! І чекай.

— Ти прислухаєшся до чогось, Джіммі? Хвилинка мовчання.

— Я слухаю машину. Надривно двиготить, мов плаче. Яке воно нещасне. І сьома клапа скавчить в анігіляторі. Я чую! Відчуваю, їй болить. Але пальне все одно смокче і летить. Летить! Куди воно летить? А, западись ти все!

— Не треба дуже високо… Джіммі! Що ти робиш? Я боюся, Джіммі! Навіщо йдеш в піке?! А-а-а-а… Джіммі! Не треба! Ну, хочеш, зробимо дитину?! А-а-а-а! Не смійся, Джіммі, так……. ПОВІДОМЛЕННЯ…….. ОРЛАН СТАХ……. «свині інколи гинуть внаслідок стресу»…. № 1986…. «апаратура, що монтується на супутниках, ще не дає змоги розрізняти погони на мундирах»….. Передайте дружині………… абсолютно чорного тіла…

Антон Іваничук та біокібер Андреш сиділи мовчки. До кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах загинув, — сказав він тихо. — Припинилися позивні маяка. Ви самі знаєте, що це означає.

— Ти… певен?

— Так. Орлан Стах загинув. Той проклятий Х’юстон не вартий життя такого чоловіка. Стах був справжнім дослідником, істориком, письменником… Врешті, він був моїм кращим другом… Ми втратили його… Він про себе не думав… Х’юстон не вартий такого чоловіка…

Біокібер Андреш підвівся і повільно вийшов. Він плакав.

КАМ'ЯНЕ СЕРЦЕ
Повість

— Генетики давно знають незаперечну істину, — поважно виголосив професор, глибокодумно збриживши високе чоло, — що всі тварини, у котрих в природі немає смертельно небезпечних ворогів, роковані на вимирання.

Нараз один худющий капловухий студент з першого ряду дзвінко вигукнув:

— А динозаври існували на Землі сто п’ятдесят мільйонів років!

— Динозаври давно вимерли.

— Але ж уявити тільки, жили сто п’ятдесят мільйонів років! — не вгавав студент. — Я так гадаю, професоре, що якби у них були серйозні вороги, динозаври вимерли б набагато швидше.

— Дорогий колего, це прекрасно, що ви маєте власну точку зору, власну думку, мене це тішить, але не заважайте, будь ласка, читати лекцію.

З роботи він повертався втомленим. Ніби й нічого особливого не відбулося того дня. Звична колотнеча в конторі, телефонні дзвінки і папери, папери, вказівки шефів і запопадливі схиляння голів підлеглих, але чомусь відчував себе таким втомленим, ніби відпрацював тиждень без перерви. Плентався від зупинки метро, позіхав, декілька разів зупинявся, спираючись на камінний парапет, йшов далі, відчуваючи, що може заснути. Дивився собі під ноги, бо до всього з неба сіялася мжичка, сіра й занудна. На площі Великого Пристосуванця бовваніла на тлі хмар велична постать з каменю у високому картузі з довгим козирком. Обійшов монумент довкола, якусь мить посидів на величезній літері «Я», що входила до викладеного на землі древнього гасла: «Залишається жити той, хто вміє пристосуватись». Солодко позіхнув і знову змусив себе підвестися. Важкий великий портфель муляв руку. Не було в душі жодного бажання, окрім одного — спати. Снувалися в голові кволі думки про домашні клопоти, обов’язки і потреби. Але хотілося тільки одного — переступити поріг, дочовпати до ліжка і провалитися у царство блаженного безгоміння.

Піднявся ліфтом на свій поверх, хотів смикнути за мотузок дзвоника, але торкнув ручку, і двері відчинилися.

— Це ти? — голос Діни долинув із кухні.

Він щось буркнув невиразне навіть для самого себе, намагаючись, проте, витримувати нотки лагідності в голосі, аби не розгнівити дружину. Хай доношує спокійно, вже небагато залишилося. Хоч і хотілося в черговий раз висварити, аби зачиняла двері, щоб хоч трохи думала про власну безпеку. Останнім часом куцохвості знов заворушились, по квартирах, правда, не чути, щоб шастали, але хто знає, чого від них чекати, пристосуються по-справжньому та й почнуть довгохвостих чистити.

— Зачиняй швидше. Протяг!

— Та вже зачиняю, — пробубонів і хвостом штовхнув двері.

Завр повільно роздягся, почепив мокрий капелюх на вішалку, зняв калоші, перечепився через свій портфель, поставлений на підлогу, попростував на кухню. Діна любила, так йому здавалося, щоб кожного вечора після роботи він посидів з нею, порозказував новини, порадився. Дружина багатодумно вислуховувала свого Завра, розважливо кивала головою на довгій красивій шиї, час від часу перебиваючи його слова репліками на зразок: «Так-так, це ти йому дуже правильно сказав, хай він знає, що Завр має власні переконання, що Завр сам уміє пристосовуватись не гірше за інших». Йому давно набридли ці вечірні ритуали, але й звик до них.

— Доброго вечора, люба. Я сьогодні такий втомлений.

— Ти голодний?

— Ні… Але щось би з’їв.

— Тебе чекає твій улюблений омлет. Але ж куди ти?