Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

десь так… у новому фінансовому році. А зараз нічим не можу вам допомогти: всі ліміти на поточний рік уже вичерпані. Хто там слідуючий?

Як У-12 дістався до корабля — не пам’ятає.

— Ну-ну? — нетерпляче запитав його Командир. — Встановив контакт з аборигенами голубої планети?

У-12 якось дивно глянув на нього і раптом випалив:

— Щодо питання про встановлення контактів звертайтеся до мене в новому фінансовому році. У цьому всі ліміти вже вичерпані!

І крикнув комусь у простір:

— Слідуючий!

Стурбований Командир велів негайно ізолювати У-12 та ретельно його обстежити. За годину Медичний Аналізатор доповів Командиру, що У-12 підхопив на голубій планеті невідому хворобу, явно місцевого походження, бацили якої інфекційно небезпечні.

— Не вистачало нам ще й на Дагонію занести цю пошесть! — вигукнув Командир і велів оголосити тривогу по кораблю, герметично задраїти всі люки і підготувати корабель до аварійного старту. Все було зроблено чітко, швидко і без паніки. І тієї ж миті зореліт, пірнувши в гіперпростір, узяв курс на далеку-предалеку звідси Дагонію. Бідолашного У-12 було надійно загерметизовано в спецблоці, і Командир вирішив, що швидше пожертвує ним, аніж дозволить завезти на рідну планету небезпечну хворобу аборигенів чужої цивілізації.

Дочитавши оповідання, літконсультант якусь мить замислено тарабанив по столу, а тоді сказав:

— У цілому, знаєте… м-м… нічого. Є зав’язка, розв’язка і ця, як її, ідея. Бажаю вам успіхів на нелегкій літературній ниві, — і звівся, вважаючи, що свою благородну місію він повністю вичерпав.

— Дякую, — звівшись, затупцявся автор. — Але успіхів на нелегкій літературній ниві мені бажали в цьому кабінеті ще минулого року.

— Цікаво, цікаво, — без цікавості вигукнув літконсультант. — То ви вже були в нас?

— Так! Тільки тоді на вашому місці був…

— А-а… Іван Іванович? — посміхнувся господар кабінету. — Він уже той, благополучно пішов на пенсію. Старий, чесно кажучи, займався волокитою, тягнув аби до пенсії. Та й відповідальності боявся взяти на себе, тому авторам і говорив, щоб приходили через рік. Але будьте спокійні, його стиль роботи — це вже минуле. Ми зараз перебудовуємось і вже працюємо по-новому.

— То надрукуєте? — ожив автор і трохи аж помолодів.

— Ах, ви ось про що… — літконсультант почав явно нудьгувати. — Щодо питання… щодо друкування… щодо… До речі, що ви там принесли? Оповідання? Яке оповідання? Ах, ненаукова фантастика. Пригадую, щось чув… Ах, звичайно, звичайно, я його щойно читав. Тепер пригадую. Так ви, значить, щодо друкування… Розумієте, в цьому році всі номери журналу вже, на жаль, забиті.

І, звівшись, пребадьоро сказав на прощання:

— Бажаю вам успіхів на нелегкій… ну і так далі. Приходьте до нас у новому фінансовому… тобто календарному році, і ми із задоволенням почитаємо вашу… як там? Ненаукову фантастику. Хто там слідуючий?..

БЕЗ ВІТРУ НЕ РОДИТЬ ЖИТО

— Еге, спробуй від нього вберегтися, коли він той… Як корок із пляшки. Хлоп!.. Вилетить — і-і…

— Коли вітряно?

— Не завжди. Буває, що й з-за тихої погоди налітає. Як дурний з-за вугла. Засвистить, залопотить, загогоче! Накинеться на тебе, вертиться дзиґою, запорошить тобі очі, дух заб’є, закрутить так, що в тебе і в голові замакітриться… Хай йому грець! Ми вже й дітей боїмося з хати випускати.

— Чого?

— Отакої! Дак він же за людьми ганяється. Із дядьком там чи тіткою він, може, і не впорається. Бо жінки у нас, самі бачите, нівроку. А дитину… Ще занесе куди-небудь. Чи в Самарі втопить — вірити йому нічого. Дика сила природи.

— А з якого боку він з’являється?

— Хіба ж второпаєш… Мовби звідусіль. У заплаві він завжди несподівано вигулькує. І так швидко летить, що й не втечеш. Наші люди вже й боятися того розбишаки почали. Особливо ті, хто живе у березі, побіля заплави. Бо як причепиться до кого, то чоловік і не спекається лиха. Доки він із заплави не витурлить людину, не відчепиться. Ось так і ганяється дика сила природи за людьми. У нас такого зроду-віку не було!

Дільничний уповноважений Анатолій Прохоренко вислухав (без особливого, між іншим, ентузіазму) іванівських дядьків і невиразно їм пообіцяв:

— Гаразд. Розберемося…

— Ви вже його неодмінно накажіть, товаришу міліціонер! — кричали йому навздогін дядьки.

— Вихора? Чи, як ви кажете, дику силу природи? — обернувшись, гмикнув дільничний. — Що я його — у мішок посаджу?

— Та хоч і в мішок? — дядьки були явно без почуття гумору. — Аби за нами не ганявся та не капостив. Бо ми і в область бомагу той…

Напишуть, думав дільничний, простуючи до свого мотоцикла. Цього ще не вистачало. Досить з нього, що райуправління міліції засипали скаргами. А начальник управління — майор Коломієць — не любить, коли населення ввіреного йому району скаржиться у вищі інстанції. Бо скарги означають одне: відсутність належного порядку в районі. Тож молодшому лейтенантові велів суворо:

— Твоя дільниця — негайно розберися, що там за вихор в Іванівці з’явився. З винуватих суворо запитай. По всій строгості закону.

— Але як я з вихора запитаю?

— Як хочеш! — підвищив голос майор. — А тільки щоб в Іванівці був спокій і порядок. І щоб громадяни більше не скаржилися. Затям: відсутність скарг від населення означає присутність порядку. Ясно?

— Так точно!

— Дій!

І дільничний вирішив діяти. Оскільки ж Досвіду в такій справі, як бешкетництво вихора, він не мав, то вирішив зробити розвідку на місці, а вже потім у залежності від обставин і діяти.

Заїхавши додому, Анатолій зняв форму, надів джинси