Читати книгу - "Ліки від страху"

прозвучало ім'я. І тоді цей спогад — дріб'язковий, незначний, частіш усього ніяк не пов'язаний зі справою — повертав заспокоєння. А зараз я дивився на Пачкаліну, слухав, і відчуття, що колись бачив її, переросло в упевненість. От лише де й коли — не міг я пригадати.

— Жінка я самотня. Одинока, значить. Приходять до мене інколи мужчини — молоді, звичайно. Молоді, звичайно. А мати в мене, як мовиться, стара, сувора. Сувора, як мовиться. І відносини у нас із нею кепські. Кепські, значить…

Отак вона неквапно й одноманітно торочила, повторюючи кожну фразу, наче сама себе вмовляла, що все сказала вірно, правильно, ні в чому не помилилася, значить.

— Давайте ще раз згадаємо, що забрали злочинці, — сказав я.

— А навіщо згадувати? — здивувалася Пачкаліна. — Пригадувати, значить, навіщо? Я хіба забула? Хіба таке забудеш? Я все пам'ятаю. Значить, прийшли вони й кажуть, що з міліції, з обахееса, як мовиться, обшук, кажуть, будемо робити, нетрудові цінності забирати…

— Так-так, це я знаю, — перебив я. Мене смішило, що Пачкаліна персоніфікувала ОБХС[3], тобто відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності, у якусь живу істоту й весь час говорила: «Обахеес прийшов», «Обахеес почав обшук робити», «Обахеес сказав…»

— Ну, ото ті самі й назабирали, звичайно. Шубу смушкову, як мовиться, нову зовсім, неодягувану, вважай. Вважай, нову…

Пачкаліна передихнула, з горла в неї вирвався низький клекотливий звук, і раптом усе обличчя її наче розповзлося на кавалочки: опустився ніс, поїхав убік великий, яскраво розфарбований рот, широко розплющилися повіки — щоб сльози не змили туші з він. Збоку здавалося, наче їй непомітно викрутили десь на потилиці стопорного гвинта, й усі частини обличчя розсипалися, як у складаній іграшці. Плакала вона басом, сердито й ображено.

Я налив їй склянку води, Пачкаліна випила її одним духом. Прислухаючись до її булькотливого плачу — о-о-льо-льо-о, — я раптом пригадав, звідки знаю потерпілу. Й здивувався, що так довго не міг пригадати її, — вона ж і зовні мало змінилася, хіба що погладшала.

— Заспокойтеся, заспокойтеся, Катерино Федорівно, — сказав я, — сльозами лихові не зарадиш, треба подумати, як їх розшукати швидше.

Пачкаліна заспокоїлася так само раптово, як і заридала.

— Ага, розшукаєш їх, — сказала вона похмуро. — Шукай-гукай тепер. Тепер шукай їх, гукай, як мовиться, вітра в полі. Значить, окрім шуби, взяли вони дві обручки моїх, одна з діамантиком, а друга із зелененьким камінчиком. Ага, з камінчиком, значить, зелененьким. Сережки, звісно, також забрали…

— Зелений камінчик — самоцвіт, чи що?

— Авжеж, самоцвіт! Смарагд.

— У-гу, зрозуміло, смарагд. А діамантик який?

— Який — звичайний. Що я, ювелір, чи що?

— Подумайте ще раз над моїм запитанням. Ми мусимо детально описати для розшуку обручку — це ж у наших інтересах.

— Ну, звичайний діамант, значить. Авжеж, два карати в йому є.

Я всміхнувся:

— Два карати — це не звичайний діамант. Це величенький діамант. Ну та бог з ним. Гроші взяли?

— Таж говорила я вже — книжок пред'явницьких на чотири з половиною тисячі. Пред'явницьких книжок, як мовиться, три штуки забрали.

Я взяв ручку й присунув до себе аркуш паперу:

— У яких ощадкасах були покладені ваші гроші?

— Та не пам'ятаю я. Не пам'ятаю я, значить, у яку касу клала.

Я здивовано втупився в неї:

— Тобто як не пам'ятаєте? Не пам'ятаєте каси, в якій зберігаєте чотири з половиною тисячі?

— От і не пам'ятаю! Та й навіщо мені було пам'ятати, коли там, на книжці, значить, написано було — і номер, і адресу! Хто ж знав, що з обахеесу оті, ну, тобто, я кажу, аферисти, самі заявляться…

І вона знову заридала — щиро, гірко, зненависно. Так само вона ридала десять років тому, коли молоденький лейтенант Тихонов опечатував її пивний ларьок на станції Ліанозово, в якому виявилося необлікованнх сорок кілограмів червоної ікри. За вартістю кетової ікри крадіжка загрожувала злодієві частішою другою статті дев'яносто другої Карного кодексу — до семи років. Тоді Пачкаліна, яка у той час ще була не Пачкаліна, а Краснухіна, а серед завсідників її забігайлівки більше була відома по прізвиську Катька Катафалк, почала пояснювати мені з усіма своїми нескінченними «як мовиться», «звичайно», «значить», що ікри тут не сорок кілограмів, а лише двадцять — решта пиво, і я ніяк не міг збагнути, до чого тут пиво, аж доки після сотні повторів докумекав, що, як мовиться, звичайно-значить, пиво, налите в кетову ікру, починає підброджувати, всмоктується, кожна ікринка набрякає і стає ще смачнішою. І тут треба лише постаратися миттєво розпродати товар, аби він увесь не прокис, краще за все на бутербродах: порція занадто мала, щоб зіпсувати шлунок, та й навіть найбережливіші не стануть тримати її про запас. Таким чином, злодій як оком вмигнути перетворює літр пива вартістю сорок чотири копійки на кілограм ікри за сім карбованців з половиною плюс буфетна націнка. Плюс, у випадку чого, й стаття інша, легша, ніж за Крадену ікру. Разом із похмурим чоловіком — представником торгінснекції та громадським контролером я зняв остачу, забрав касу й опечатав ларьок — ось тоді Краснухіна сердито й злякано заридала басом. Я привіз її у райвідділ міліції і відтоді не бачив: мені підкинули якусь іншу справу.

А тепер вона була потерпілою. Самотня жінка, оператор у котельні, а просто кажучи — кочегар, у якої забрали шахраї дві коштовні обручки, смушкове манто й на чотири з половиною тисячі ощадних книжок…

Я довго барабанив пальцями по столі, відтак запитав:

— Поясніть мені, Катерино Федорівно, таку недоладність: як це так виходить, що до вас, бідної, самотньої жінки, чесної трудівниці, приходять буцімто з міліції, роблять обшук і забирають більш як на десять тисяч цінностей, і ви — робоча людина, якій нема чого втрачати й нема кого боятися, — не кажучи поганого слова, усе це віддаєте їм?

— А що? — запитала вона.