Читати книгу - "Простір Гільберта"

Між двома листами, про які я тепер повинен розповісти, є якийсь ледве вловний зв’язок. Це мені стало ясно набагато пізніше, коли прояснилося і з причинним зв’язком подій, що відбулися слідом одна за одною, ніби пори року.

Про перший лист я, здається, згадував вище. Прийшов він із Синьогірська в один з вересневих днів. Лист був від Ольги, звичайна цидулка — десяток фраз. Я нічого не забув, але їй тоді не відповів. Бо уявлення не мав, про що ж писати. Ї ще тому, що голова була забита іншими речами. А ще через рік я не відписав тому, що писати після такого тривалого мовчання було вже незручно. Ще пізніше, через два роки, я згадував про неї, але взятися за перо вже не міг. Я спробував це зробити, але виходило досить безглуздо (так у мене і повинно було статися, як я зрозумів пізніше). Я порвав невідправлені листи один за одним І вирішив, що так краще. Коли це сталося? Може, чотири, а може, й шість років тому.

Чи ждала вона, сподівалася, що я їй напишу? Через два, три, чотири роки? Я про це не знав. Швидше, як мені тоді вдалося, ні. Потій я збагнув, що це було помилкою. Листа ніколи не пізно написати, якщо тільки він буде гарним і щирим.

Другий лист я одержав від Валька, він надійшов місяців через півтора після подій, про які я розповідав вище. В ньому було кілька суто Валькових рядків:

«Нагальний порив зірвав мене з місця. Причалив у Батумі. Відпустка. Живу несосвітенним життям у джунглях, поблизу будинку відпочинку «Буревісник». Отетерів від тепла. А днями трапився вина дочок: на катамаран з острова Хонсю плигонув такий собі здоровило, хлопець, якого у місцевих колах нарекли Бовдуром. Ну, сам розумієш, на дно булькнула вся ця ескадра…

Ухвалили: за нестриманість та поспіх скинути Бовдура з Високої Скелі — 3 метри — у море.

Учора ввечері уперше побачив, як у нічне небо врізався велетенський болід — видовище феноменальне. Подробиці телеграмою. Чи будеш у Москві 14-го? Є важливі новини.

Тисну копито. Росінант, він же Блах».

Чому він надіслав цього листа? Гадаю, він мав намір, йоли можна так сказати, підготувати мене. Фразу «Є важливі новини» я небезпідставно пов’язував з тим, над чим ми так довго й безрезультатно морочилися. Але невже він і в будинку відпочинку не облишив магнітофон?

Він повернувся в Москву чотирнадцятого.

— Там ідеально прозора іоносфера, — запевняв він мене, — де знайдеш краще місце, ніж біля Батумі? І прірва вільного часу. Я працював цілий місяць, і ніхто мені не заважав.

— Може, світ із зустрічним часом існує ближче до Батумі, ніж до Москви? — висловив я припущення. — Або Чорне море — це величезний рефлектор для радіохвиль?

— Смієшся? Ось послухай.

Він звично клацнув клавішами — і мій магнітофон (який же жалюгідний він мав тепер вигляд!) підморгнув мені зеленкуватим оком настройки. Запис був справді незвичайний. Ось він:

«Валю… Чуєш меде? Я з Синьогірська… Невдовзі приїдемо. Так, з Ольгою. Спасибі… Зустрічай…»

— Ну то що, збираєшся у Синьогірськ? — запитав він мене.

— Ні, все давно минулося.

Я знав, чому він мене про це запитав. Розпізнати мій голос на цьому запису неважко. Мені ж здавалося, що сталося якесь непорозуміння. У Синьогїрську телефону не було. Отже, мій голос туди, в ефір, не потрапив би і радіоприймач його не вловив би.

— Не було, то буде, — наполягав вія.

— Навряд. Там усього десять тисяч населення. Це навіть не місто, а тільки назва.

— Та зрозумій же, це телефонна розмова з нашого майбутнього! А для них воно минуле і сьогоднішнє.

Я розумів. Але, чесне слово, Синьогірськ був мені непотрібний: сотні кшометрів — ради чого? Так, я добре пам’ятаю його вулиці, що закінчуються яругами, лощинами й перелісками. Його дерев’яні будинки і свою ненавмисну закоханість. А потім — Москва й університет. І все, що було до Москви, стало для мене іншим континентом.

Ми заблукали в гіпотезах.

Невдовзі з’явилися нові турботи. Влах на три місяці застряг у відрядженні. Я серйозно занедужав. У лікарні я зустрів синю, яснооку весну.

Але я пам’ятав про Синьогірськ. Пам’ятав так, ніби він стояв мені увіч.

… Влітку в лощинах піднімалися високі трави. В озерах, що замішалися після повені, шелестів очерет. Ми робили з нього списи. На пагорбах трава росла не така розкішна, зате більше було кульбаб, траплялися васильки, й мишачий горошок, і нетрів батіг. Схили місцями то голубіли, то жовтіли. І яка теплінь там йшла від землі! Можна було лягти набік, і тоді обличчя лоскотали билинки, розворушені кониками, комахами й жуками. Спад пагорба видавався рівним, пласким, і годі було збагнути, де вершина і де підніжжя. Крізь зелені нитки травм видейвся ліс, і світилося над лісом небо — то сірувате, то рожеве під сонцем — яке до вподоби, коли придивитися. І можна було змусити землю тихо повертатися, зовсім наче корабель.

До мене в палату якось завітала Вірочка. Говорили про якісь дрібнички, про роботу. Я вловив себе на тому, що ставлення моє до неї неупереджене. Тут, у лікарні, завдяки старим книжкам та особистим спостереженням я вивів формулу звичайної людини. І в формулі цій вмістилося все: любов і мрія, розрахунок і глупство, порив і терпіння. Все в усіх, хоча