Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

залишилося якихось ярдів двісті. Сміт штовхнув Вайснера дулом автомата:

— Виходьте!

На обличчі в полковника прозирала безмежна лють, але він був надто досвідчений солдат, щоб чинити опір. Він вийшов.

— Три кроки вперед, — сказав Сміт. — Лягти обличчям у сніг, руки за голову. Шаффере, тримайте на мушці свого охоронця, А ви — виходьте й лягайте поруч із полковником.

Через двадцять секунд вони рушили — за кермо сів Шаффер, — покинувши трьох чоловіків долілиць на снігу; четвертий, до якого Смітові довелося взятися насамперед, усе ще корчився від болю на узбіччі.

— Прекрасно зроблено, пане Гіммлере, — схвально промовив Шаффер.

— Наступного разу нам так уже не поталанить, — невесело відповів Сміт. — Не квапся, як проїжджатимеш повз казарми. Не треба, щоб у когось із вартових виникли хибні думки.

На швидкості не більше двадцяти миль на годину вони проминули головні ворота, потім ще одні ворота — як міг судити Сміт, не викликавши жодної підозри. На капоті машини, поруч із трикутною зіркою фірми «Мерседес» майорів невеличкий трикутний вимпел командира військового табору, тому ні в кого з вартових не виникло бажання поцікавитися, куди це їде автомобіль полковника Вайснера.

Десь через півмилі від воріт військового табору дорога на північ витягувалась у пряму лінію. Ліворуч стофутовою кам'яною стіною обривався берег Синього озера, праворуч уздовж шосе була соснова посадка, десь із півсотні ярдів завширшки, а за деревами стрімко підносилася вгору ще одна скельна стіна — її верх губився у сніговій заметілі й темряві.

В кінці прямого відтинку дорога різко повертала праворуч, повторюючи вигин берегової лінії. Небезпечний поворот позначала біла дерев'яна огорожа, яку за нормальної погоди було добре видно, однак тепер, у заметіль, огорожа була ледь помітна. Перед поворотом Шаффер пригальмував. На його обличчі з'явився хитрий вираз, він натиснув на гальма дужче й позирнув на Сміта.

— Чудова ідея, — схвально озвався той. — З тебе ще буде непоганий агент.

«Мерседес» зупинився. Сміт зібрав автомати й пістолети, що дісталися їм від Вайснера та його людей, і вийшов. Шаффер опустив шибку в дверцятах з боку водія, відпустив ручне гальмо, додав газу й притьмом вискочив з машини, яка почала набирати швидкості. Тримаючи руку на кермі крізь дверцята з опущеною шибкою, Шаффер побіг поруч із «мерседесом». За двадцять футів від урвища він востаннє поправив кермо й відскочив убік. Машина набирала швидкості, і дерев'яна огорожа була приречена. Її сухого тріску майже не було чути за ревом двигуна на першій передачі — «мерседес» проломив огорожу, наче це був картковий будиночок, перевалився через край скелі й зник з очей.

Сміт із Шаффером підійшли до огорожі й зазирнули вниз саме в ту мить, коли автомобіль, перекинувшись догори днищем, з усе ще ввімкненими фарами впав у воду з глухим звуком, що нагадував далекий вибух снаряда. Фонтан бризок злетів угору, сягнувши половини висоти урвища. Коли він осів, машину все ще було видно по фарах, що світилися під водою. Сміт і Шаффер перезирнулися, потім Сміт скинув свого альпійського кашкета й жбурнув на піну, освітлену від фар у глибині. Потім фари погасли.

— Отже, за чим жалкувати? Машина була не наша. — Шаффер знизав плечима. — Повертаємося до села, босе?

— Заради життя — ні! — відповів Сміт урочисто й додав: — Розумійте мене буквально. Ходімо, але іншим шляхом.

Стискаючи в руках щойно захоплену зброю, вони завернули за ріг скелі й побігли туди, куди їх кілька хвилин тому везла машина. Не пробігши й сімдесяти ярдів, вони почули гуркіт моторів і, коли обернулись, побачили, що проламану огорожу освітлюють автомобільні фари. За кілька секунд Сміт і Шаффер зникли серед сосон і обережно рушили назад, туди, де спинилася чорна легкова машина й два броньовики — до проламаного місця в огорожі.

— Ось тут, пане полковнику! — Сержант альпійських стрільців із карабіном через плече нахилився над урвищем. — їхали надто швидко, побачили поворот надто пізно. Або й зовсім не побачили. Озеро в цьому місці до сотні метрів завглибшки, пане полковнику. Їм кінець.

— Може, кінець, а може, й ні. Все, що пов'язане з цими типами, у мене не викликає довіри. — У голосі полковника Вайснера звучала гіркота. — Вони могли все це підстроїти, а самі рушити назад. Пошліть групу своїх людей, хай прочешуть оцю соснову посадку. Хай візьмуть ліхтарі. А другу групу пошліть за півкілометра назад, у бік казарм, самі поїдьте з ними, і хай обидві групи рухаються назустріч одна одній. Не баріться!

Шаффер, сидячи за сосною, поглянув на Сміта:

— Я мушу відзначити, босе, що нам справді не варто було повертатися просто до села. Хитрий старий чортяка, правда ж?

— А що ви скажете про мене, га? — пробурмотів Сміт.

— Гаразд, гаразд. Це я теж мушу відзначити.

Минуло п'ять хвилин. Сніг падав тепер не дуже густий, тож двоє чоловіків, що сховались у соснах, добре бачили, як цеп солдатів неподалік від них, блимаючи ліхтариками, посувався в південному напрямку. Промені ліхтариків обмацували стовбури й крони сосон, шукаючи двох утікачів. Полковник Вайснер прогулювався туди-сюди біля своєї машини, похиливши голову, неначе в глибокій задумі. Час від часу він зиркав на годинника. Потім підійшов до огорожі над урвищем і задивився на воду.

Невдовзі почувся віддалений гамір голосів. У світлі від фар полковникової машини з'явився сержант, підійшов і віддав честь Вайснерові.

— Немає навіть слідів, пане полковнику.

Вайснер відвів погляд від озера й повернувся до сержанта:

— І не повинно бути. Я побачив там, на воді, кашкета. Сумний кінець для такої сміливої людини. Дуже сумний.

5

Вагончик канатної дороги повільно виповз із будівлі нижньої станції й розпочав свій шлях нагору, до замку. «Небезпечний підйом», — подумала Мері. З віконця вагончика крізь сніг ледве можна було розгледіти обриси першого пілона. Другого та третього взагалі не було видно, однак гроно яскравих вогнів угорі показувало, куди вони рухаються. «Досі ж люди туди доїжджали, — тупо міркувала Мері. — Доїдемо