Читати книгу - "Очікування шторму"

цьому:

— Не залишайте мене самого.

— Що вам треба?

— Коли ви ждете фелюгу брата?

Вони йшли вулицею, нічим не вимощеною, зі слідами жовтої засохлої глини. Зелень густо звисала над огорожею. Три кипариси росли в саду навпроти. Кость любив ці дерева за красу й гордість. Лише тополі суперничали з ними, трохи простуваті, але такі ж високі й жадібні до сонця.

— Брат також не займається політикою. Контрабанду ви йому не приліпите. Він підданий Греції. Веде торгівлю відповідно до звичаїв своєї країни.

— По всі звичаї законні, пане Андріадіс.

— Це даремна розмова, пане, як вас там…

— Ви не дуже ввічливі.

— Тільки з жандармами.

— Навіть якщо вони платять гроші?

— Чого тепер варті гроші! Папірці!

— Існує і тверда валюта.

— Тверда валюта? Ви говорите поки що загадками. — Кость хитро посміхнувся.

— Ми скоро вийдемо до базару. Я не хочу, щоб нас бачили разом. Давайте постоїмо тут…

Кущі ожини дерлися на віття дерев, утворюючи над землею кут, прикритий тінню.

— Затишне містечко, — сказав рудобородий.

— Для побачень з дівчатами.

— І для ділових зустрічей…

— Ділові зустрічі краще проводити за склянкою вина.

— Я думаю, пане Андріадіс, то ні в мене, ні у вас немає на це часу.

— Правильно, — погодився Кость. — Ви згадали про тверду валюту.

— Але спочатку про фелюгу брата.

— Якщо ви думаєте, що я продам брата, то ображаєте мене.

— Я менш за все маю намір образити вас. Навпаки, домагаюся вашої дружби. І як діловій людині хочу запропонувати вигідну справу.

— Я не дитячого віку й не дуже вірю у добряків, які нав'язують вигідні справи.

— Згоден з вами… Обставини. На жаль, часом вони бувають вищі за нагромаджений нами досвід.

— Я не знаю, хто ви такий.

— Моє прізвище Долинський. Мені треба знати, коли прибуде фелюга вашого брата.

— Скоро.

— Як скоро?

— Я можу повторити те, що вже сказав.

— Але від терміну прибуття залежить моя пропозиція.

— Коли вам треба, щоб фелюга була тут?

— У всякім разі, протягом найближчих трьох днів.

— Це ймовірно. Далі?

— Я хочу зафрахтувати судно.

— Повністю?

— Так.

— Це буде дуже дорого коштувати.

— Скільки?

— Домовитеся з братом. Але дорого… Курс?

— Я скажу потім.

— Брат у Крим не піде.

— Чому?

— Він не симпатизує врангелівській митниці.

— Ми попливемо не в Крим.

— Гаразд. Я передам вашу пропозицію. Де мені вас шукати?

— Я прийду до вас сам.

16. «Є гарна можливість, професоре»

Сонце вже пішло за море. І небо залишилося синім, дуже яскравим, воно нагадувало Михайлові Михайловичу Сковородникову плащ другого ангела рубльовської «Трійці». Можливо, саме у такий от теплий весняний вечір захопився Рубльов чистим небом і ризикнув покласти в самій середині ікони пляму із ляпіс-глазуру… Як би реагував Феофан Грек, якби міг побачити вільність свого учня? Зрадів би, здивувався, засмутився?

Вдивляючись у далеке небо, Сковородников спробував уявити собі Русь XV століття, що ще не пробудилася після довгого татарського ярма. Вітряки на горизонті, кладовища на узбіччях доріг… Села з рубленого лісу.

Який він був, цей інок із Андроникового монастиря? Чи все він зробив, що міг, що хотів, про що думав?

І про що думають у «Трійці» його неземні юнаки? Велика загадка криється в цьому…

У дворі було прохолодно. У дім повертатися не хотілося. Агафена Єгорівна принесла вовняну куртку і накинула чоловікові на плечі. Він сидів на лаві, з обличчям схвильованим, відчуженим. Вона знала — в такі хвилини Михайла Михайловича відволікати не можна. Він сердився. І казав:

— Ти вторглася у мій творчий процес.

Тим часом грек Кость вже майже годину нудився на кухні, терпляче чекаючи можливості побалакати з професором. Нарешті Сковородников запитав дружину:

— Чого зітхаєш?

— Тривожно, — зізналася Агафена Єгорівна.

— Я все більше переконуюся в тому, що в житті людині всього відпущено порівну. І якщо вона живе довге життя, то неодмінно пізнає і славу, й радість, і ганьбу, й горе. Так і хочеться піти і записати: щасливі, талановиті люди, не забувайте померти вчасно.

Агафена Єгорівна заперечила боязко, але переконливо:

— Не згодна я. Життя, воно хоч і сумне, а все-таки життя. Смерть що? Сам же ти кажеш, що того світу не існує.

— Було б дуже великою удачею для всіх, хто живе на землі, якби я помилявся.

— На землі всі живуть по-різному. От ескімоси зі шкур не вилазять, тоді як африканці ніколи снігу не бачили.

— Воно-то так. І всі ж живуть однаково. — З тону його слів Агафена Єгорівна зрозуміла, що чоловік підвів риску й вести далі розмову недозволено.

Вона зважилася сказати про грека.

— Михайле Михайловичу, цей Кость настійно хоче тебе бачити.

— Гукай.

Здатність ходити нечутно навряд чи була у Андріадіса вродженою.