Читати книгу - "Боцман з «Тумана»"

— Дроп юр ган! Ай ем рашн! — ці слова боцман довго підбирав і обмірковував. Чи буде це означати: «Покладіть револьвер. Я росіянин!»? Мабуть, слова дійшли.

Повагавшись, льотчик поклав револьвер на крило.

Боцман вийшов із-за каміння. Важко передати ту покалічену, уривчасту мову — жаргон іноземних портів, за допомогою якої боцман повідомив, що тут територія ворога, що він посланий подати англійцеві допомогу. Агєєв закінчив тим, що, незважаючи на заперечливі вигуки льотчика, взяв з крила револьвер, засунув за свій червонофлотський ремінь.

Льотчик простягнув до револьвера руку. Агєєв радісно схопив її своїми жорсткими чіпкими пальцями.

— Хау-ду-ю-ду? — вимовив він фразу, якою, як переконувався не раз, починається всяка розмова англійських і американських моряків.

Льотчик не відповідав. Випручував руку, киваючи на револьвер, заперечуючи проти позбавлення його зброї, ніби він не союзник, а ворог.

Агєєв знизував плечима, примирливо помахуючи рукою.

— Донт андестенд![1]— сказав він, засовуючи револьвер глибше за пояс.

І льотчик перестав хвилюватися. Він весело зареготав, плеснув боцмана по плечу. По-хлоп'ячому заблищали опуклі голубі очі над рожевими щоками, маленькі вусики, як мідний дріт, блиснули над пухлими губами. Махнув рукою: мовляв, беріть мій револьвер. Він здавався добродушним, лагідним хлопцем, сміх так і прискав з його очей.

Але боцманові було зовсім не до сміху в той критичний момент. Десятки разів по дорозі з морського поста він обмірковував, як повинен діяти, і не міг ні на що наважитися Найбільше йому не хотілося приводити стороннього на Чайчин дзьоб.

Не знайти літак? Побродити по скелях і доповісти, що розшуки не дали ніяких наслідків? Ця думка забрела було до голови, але він відкинув її з огидою. По-перше, наказ є наказ, а по-друге, боцман був переконаний: якщо англійця захоплять фашисти, уб'ють, незважаючи на всі міжнародні правила, а може, катуватимуть…

Отже, перша думка відпадала.

Не можна було і відправити льотчика самого через лінію фронту. Це означало знов-таки віддати людину до рук ворога. Йому не обминути всіх патрулів і укріплень переднього краю. І, ще не знайшовши літака, Агєєв відчував: не покине він його напризволяще.

Але льотчик, мабуть, зовсім не був упевнений в цьому. Може, за його зовнішньою веселістю ховалася тривога. Він заговорив роздільно і переконливо.

— Уіф ю! Тугевер![2]— неодноразово чулося в його мові.

— Гаразд, — сказав Агєєв. — Кам елонг![3]

Швидко обернувся, вихоплюючи з кобури свій вірний короткоствольний «ТТ». У кабіні щось заворушилося. Агєєв відскочив убік.

Під напівпрозорим ковпаком, важко спираючись на козирок оглядового скла, стояла жінка в білому лахмітті. Золотисте волосся спадало на бліде обличчя.

Така дивна і раптова була ця поява, що боцман аж втратив мову. Дивився на жінку, не спускаючи льотчика з очей, і вона дивилася на них великими сірими очима; тонкі губи здригалися, як у дитини, що ладна була заплакати. Єдине, що спало Агєєву на думку, — запитати щось по-англійському.

— Я росіянка, — сказала жінка глибоким переляканим голосом і притиснула руки до грудей. — Допоможіть, ради бога, я росіянка…

Легким рухом, що якось не відповідав його масивній фігурі, англієць зробив крок на крило. Жінка відсахнулася.

— А як ви опинилися тут? — запитав Агєєв. Англієць лагідно і обережно взяв незнайомку за лікоть, допоміг вибратися з кабіни. Сказав їй напівголосно декілька добродушно-здивованих слів.

— Я не розумію, що він говорить, — губи жінки знову затремтіли, сухо блищали величезні очі.

Льотчик усе ще підтримував її під лікоть.

— Як ви потрапили на цей літак? Звідки він взяв вас?

— Він навіть не знав, що я в його літаку, — швидко сказала жінка.

— Не знав, що ви в його літаку? — тільки і міг повторити Агєєв.

— Це випадок, це тільки щасливий випадок, — майже шепотіла незнайомка. — Коли він сів недалеко від бараків, я ховалася в скелях. Чую гул мотора, сідає літак. Льотчик виліз із кабіни, пішов за скелі. Дивлюсь — англійські кольори на хвості. Такі літаки нас бомбили по дорозі. Що я мала робити? Однаково гинути! Підкралась, залізла у хвіст літака. Лежу. Чую, знову загуркотів мотор, усе захиталося, мене почало бити об стінки. Потім перестало. Потім знову кинуло. Літак сів… — шепіт жінки став зовсім беззвучним.

— Хто ви така? — уривчасто запитав Агєєв.

Жінка мовчала, стиснувши бліді губи, наче не зрозуміла запитання.

— Хто ви така, як ваше прізвище? — повторив Агєєв.

— Я… — вона дивилася великими світлими очима то на Агєєва, то на льотчика. — Я дружина радянського офіцера, він служить на півночі… Медведєв…

— Ви дружина старшого лейтенанта Медведєва? — майже скрикнув Агєєв. Звичайна витримка зрадила його.

— Так, я дружина Медведєва, — повторила жінка, мов луна.

Вона захиталася. Боцман обережно підхопив її, опустив на каміння. Вона була незвичайно легка, з тонкою зморшкуватою шиєю, із запалими щоками.

— Хев сем дрінк![4]— старанно сказав англієць. Розгвинтив фляжку, яка висіла на поясі, великою долонею трохи підняв голову жінки, влив їй у рот декілька крапель. Вона проковтнула, закашлялася, відштовхнула флягу. Сіла, спершись худими руками на каміння.

— Заберіть мене! — благально подивилася вона на Агєєва. — Вони наздоженуть, уб'ють вас, мене будуть мучити знову…

Льотчик швидко заговорив. Боцман вслухався з усіх сил. Чекав почути що-небудь про дружину Медведєва. Але льотчик говорив зовсім про інше: він теж квапив іти.

— Джермен, джермен,[5]— сказав він декілька разів, показуючи на скелі.

— А йти ви можете? — з сумнівом поглянув на жінку Агєєв.

— Я можу йти, я можу! — вигукнула вона. Схопилася, похитнулася, загортаючи халат на грудях. Це був саме халат — із грубого