Читати книгу - "ДО ЕР. Вибране"

тіла Ти даси мені знову — п'янку прохолоду. Вічне місто моє. Кров вривається в вілли. В канделябрах свічкам догоряється біло — То ціна насолоди. «Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти…»
Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти. Важка палітурка плаща захищає від вітру. Усе, що я маю, — це літо у вічності, літо Покладене в нас, наче фарби — на теплу палітру. Хіба ж ти не пан в лабіринтах моїх перетворень? Малюй мене всю, як лиш зміг би мене малювати. І пахне волосся, як свіжий лавандовий корінь, І пальці німіють в притулках рожевої м'яти. Як бути в тобі? Як тебе пережити дощенту? Кохаю тебе, не посмівши тебе захистити… Алегро обіймів і пристрасті свіже крещендо. Гортай мою сукню, як книгу, — пелюстки і квіти… «Ластівки збираються в дорогу…»
Ластівки збираються в дорогу, Їм у душах відцвіта ромен. Ми вже разом, дякувати Богу, В цьому світі втрачених імен. Ми вже разом. Що мені до виру? Рівновага змушує повзти. Я умру, як єретик, за віру, У якій лиш двоє — я і ти. «Не я не тобі не сьогодні мовчу…»
Не я не тобі не сьогодні мовчу, Тебе не торкаюсь, тобою не вірю. Так царство небесне ввижається звіру, Що вчиться мистецтва плачу. Спини мене раптом, замовкни й зімни. Із магмою мармур, нага і суплідна… І в душу вривається сурма побідна — Встає Афродіта з піни! Любити як знати, а отже, відкинь Усе, що відкрилось тобі ненароком. Я дихаю в сон, я пірнаю глибоко, Як скинутий вершником кінь. «Та любов, як тарпан. Тільки іскрами креше душа…»
Та любов, як тарпан. Тільки іскрами креше душа, До мовчання готова, неначе до смерті в двобої. Та любов виростала на свіжих глухих споришах, Бо не сміла чекати на тебе і бути з тобою. Що мені сонцевид? — грані степу прозорі й лихі. Бачу темність свою, що нахрапом звивається в небо. Хронотоп роздоріжжя. Намальовані, наче шляхи, Ті слова, що я знала, ховаючись, тільки для тебе. «Торкнусь тебе губами, наче кінь…»
Торкнусь тебе губами, наче кінь, Приречений на вірність і дорогу. Десь шелестить вода без сновидінь, Зникаючи за обрієм порогу. А ти — по той бік часу і сідла. Світанок наближається до ока… Колись я майже жінкою була — Така ж, як зірка, тільки одинока. А нині скроні муляє вузда І шкіра надто облягає тіло… Погладь мені долонею вуста, Щоб так мені у серці не боліло… «Три слова, три біди на три води…»
Три слова, три біди на три води: Що перша зрання, а за північ — друга… Йшов кінь учвал, і луснула попруга, Аж сич зайшовсь — і вершника збудив. І закінчився світ без замовлянь, Якими уві сні той вершник марив… І стали хмари в небі вже не хмари,