Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"

знайти час, щоб прочитати одну-дві лекції на політичні теми.

— Ви ж дивіться, хоча б мідь десь знайдіть! — підморгнув голова, підкручуючи вуса. — Як знайдете, то й наш край трохи розбагатіє: влітку — на полі, зимою — в шахтах. Трудодні плюс підробіток — оце життя!

— Хто знає, — хитав головою Делчо Єнев. Він був у поганому настрої: сільмаг закритий у зв'язку з польовими роботами. Ніде прополоскати хворий зуб.

Вилю Власев склав список речей, і завідуючий бібліотекою підписався, відкрив щоденник на букву «Г» і записав: «Голова сільради здався мені людиною з багатою фантазією. Треба буде зважати на це, укладаючи з ним договори. Необхідно давати йому не більше одної третини того, що він вимагатиме з нас, особливо за коней».

По обіді, біля третьої години, бригада вирушила в дорогу. Повагом чвалало троє мулів, спокійних й статечних, навантажених різним приладдям, інструментами, похідною лабораторією і двома скринями з провізією. Далі швидкими кроками йшов високий худорлявий чоловік, сивий, з перекинутою через плече старою берданкою. Це був сторож сільського кооперативного складу бай Стаменко, якого начальник відділення міліції відкомандирував для охорони табору геологів від непроханих гостей. Бай Стаменко, як видно, усвідомлював усю важливість дорученої йому начальством ролі і тому гордо дивився поперед себе. Він ледве відповідав на запитання, якими засипав його циган — погонщик мулів, хоч звичайно був досить балакучим.

Сонце припікало, від бруку віяло розжареним повітрям, розігрітим щебенем. Низькі горби обабіч дороги поросли рідкими чагарниками та пожовклою травою.

Вилю Власев важко дихав, хапаючи повітря розкритим ротом, по вилицях у нього стікали брудні струмочки поту. Але йшов він упевненою твердою ходою, час від часу скидаючи фетровий капелюх, ніби когось вітаючи. Розхристаний Зюмбюлев розповідав Делчо Єневу якусь мисливську пригоду, а той неуважно кивав головою, повторюючи свої «навряд» і «хто зна».

Андрій ішов попереду — він не почував ні втоми, ні спеки. Старий знайомий шлях, чисте синє небо, широкий простір окриляли його душу, наповнювали бажанням скоріше йти, добратися до тих місць, недалеко від яких він знайшов чудовий і таємничий берил.

Ось тут, на висоті, і той поворот. Шосе тягнеться на схід, зникає, як срібна нитка, на зеленій рівнині. Праворуч відходить стежка, спускається в глибокий рів, густо порослий ліщиною, і знову піднімається вгору, в'ється, наче змія, і повзе між лісистими схилами все далі на південь. Вона пробирається в тіняві дубові ліси, перетинає галявини, розкидані серед чагарників і вкриті буйними високими травами, їхній табір буде на одній такій галявині — там, певно, ще є сліди торішнього табірного життя.

Власне, звідси починається загадкове.

Минулого року вони досліджували південно-східний район. Тепер знову продовжать роботу — креслитимуть геодезичні ескізи, уточнюватимуть місця, куди пізніше прийдуть зондери.

А берил — можливий чи вигаданий берил — лежить на південному заході, у протилежній стороні. Як він тепер піде туди, як порушить «графік» Вилю Власева? Тепер, коли треба бути зразковим, дисциплінованим, щоб відвернути страшну кару, що нависла над ним?

Торік, коли почались осінні дощі, Андрій двічі ходив у південно-західному напрямі. Тоді він і натрапив на загадкові сліди берила. Але тоді Павел Папазов вважав його «натхненним фантазером», поблажливо посміювався з його розповідей, однак все ж старався захистити його від нападок суворого начальника і виправдував його відсутність у таборі… А зараз?

Як же йому вирватись, щоб піти на південний захід? Хто це дозволить йому, обманщику? Припустімо, він піде на риск і дійсно принесе берил. Хороші результати виправдають і найстрашніший риск, виправдають порушення службової дисципліни. Тоді його не каратимуть і не докорятимуть, а, навпаки, вибачатимуться перед ним — ось як буде! Але чи є певність, що та трав'янисто-зелена кам'яна жила — неодмінно берил? Так, мінерал, що заповнив щілину в граніті, має своєрідний м'який блиск, навколо нього поблискують кристали слюди, отже, є підстави і навіть досить надійні, припустити, що це справді берил.

Можна припустити… Адже і Пліній Старший пише, що в східній частині колишнього середземноморського басейну, десь в районі Чорного моря, були шахти по видобутку смарагду.

Він геолог і знає, що в найбільш правдоподібному теоретичному припущенні завжди є якась частка сумніву. В природі багато мінералів подібного кольору і відблиску. Гіпотезі, що ґрунтується тільки на зоровому сприйманні, хоч і підтвердженій точним зазначенням місцезнаходження і старими історичними документами, можна вірити, як каже Вилю Власев, на п'ятдесят процентів… І все ж його певність далеко перевершувала ці п'ятдесят процентів імовірності. Інстинкт чи надмірний оптимізм? А може, це нез'ясовне інтуїтивне пізнання істини, яке звуть передбаченням?

Таємна підміна ескіза посилила в душі Андрія певність, що це передбачення вірне. Однак, хоч би яким воно було сильним, все ж не можна було йти на необдуманий і останній риск. Він не належав до тих гравців, які відчайдушне бігають за м'ячем і сліпо прориваються до воріт противника. Він грав обдумано і добре зважував кожну свою дію на футбольному полі.

Спокійно проаналізувавши все, він прийшов до висновку, що йому все-таки необхідно вирушити на південний захід, не повідомивши про це парторга, не взявши дозволу у Вилю Власева. Що ж тоді буде? результати можуть бути хороші і погані, а в умовах, в яких він діятиме, поганих може бути два: він позбудеться партквитка або загине. Цим двом результатам із знаком мінус протистояло одне позитивне — берил…

Я міркую так: якби Андрій по своїй природі справді був позитивною людиною, розсудливою і врівноваженою, він би здався і хоча б тимчасово покінчив з своєю манією берила. Цифрам і богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахунків: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина відмовилась би закласти навіть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.

Але Андрій, як ви побачите далі, не відмовився від гри, рискнув навіть партквитком і своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, які б хороші почуття не викликала вона в мене. З моєї розповіді ви, напевно, помітили, що я поважаю тільки розсудливих, врівноважених