Читати книгу - "Казки для дітей, Франко І. Я."

й дасть. Слухайте, що я придумав,- мовить третій Крук.

Усі три стулилися головами докупи, пошепталися собі щось по-свойому, а потім живенько розлетілися, так що Яструб і зовсім їх не бачив, і посідали собі кождий на окремій деревині, та так, щоб Яструб, летячи до лісу, мусив летіти попри них. Коли Яструб наблизився до першого Крука, сей злетів із деревини, порівнявся з ним та й кричить:

- Добрий день вам, нанашку!

- Доброго здоров’я! - буркнув Яструб, а сам дивиться на Крука тим оком, що на Пса. Мовляв: а тебе яка біда до мене несе?

- Ов, видно, що тісно коло вас, нанашку,- мовить Крук,- коли ви вже пустилися вудвудів ловити.

- Яких вудвудів? - крикнув Яструб. А треба вам знати, що Яструб радше згине, ніж би мав Вудвуда з’їсти: страх не любить його запаху.

- А отже Вудвуда несете, нівроку вам,- кепкує Крук.

- Що ти осліп, чи що? Не бачиш, що се Голуб? - лютиться Яструб.

- Голуб! - дивується Крук.- Агій! Перший раз такого Голуба бачу. Я би присяг, що се Вудвуд. Ну, та коли так хочете, то нехай вам буде й Голуб.

І полетів геть. Яструб летить далі, злий уже, аж назустріч йому другий Крук.

- Здорові були, дядьку!

- Щезай зі своїм родом поганим! - крикнув на нього Яструб.

- Ов, а ви чого такі недобрі? Та я тому не винен, що пострічався з вами. Чи, може, стидно вам, що я побачив, як ви Вудвуда несете? Що ж, дядечку, голод не тітка. Як нема Голуба, то треба грішне тіло хоч Вудвудовим м’ясом нагодувати.

- Та чи ти з глузду зсунувся, чи що? Хіба не бачиш, що се Голуб, а не Вудвуд?

- Я, дядечку, добре бачу, але вам з великого голоду троха баки забило. Ну, та ви не бійтеся. Я ж вам вашого Вудвуда не відбираю. Смакуйте його на здоров’я. Я би й так не взяв його до рота, аби ви мені не знати що давали… Тьфу!

І полетів геть.

«Що за помана! - думає собі Яструб.- Чи я дурний, чи вони? А може, й справді я в поспіху замість Голуба та анахтемського Вудвуда зловив? Тьфу!»

Нюхає - справді пахне щось не теє, не Голубом. Але подоба Голуб’яча. Та вже, бідний, починає власним очам не вірити.

- Може, й справді у мене яка куряча сліпота, або що? От зажду. Он летить іще один Крук, що то він скаже?

І справді супроти нього надлетів третій Крук.

- Здорові були, дядечку! - закричав він.- А куди ви сього Вудвуда несете? Чи, може, Медведя кольки сперли, а ви хочете дати йому вудвудятини замісто лікарства?

- Сказися ти із своїм Медведем і з вудвудятиною! - скрикнув застиданий Яструб і випустив Голуба з кігтів. Справді, коли тобі три скажуть, що ти п’яний, то лягай спати, а коли три свідки сказали, що се Вудвуд, то хай йому цур!

І він полетів геть, а круки кинулися на Голуба і з’їли його.

- От так-то, милостивий царю, і ми повинні дібрати способу, щоб побороти наших ворогів,- закінчив свою промову Каркайло.

- Дуже добре,- згодився цар,- але який же може бути спосіб? Скажи, коли знаєш, бо я ніяк його не придумаю.

- Один способець я знаю,- мовив Каркайло,- але сей можу сказати тілько тобі самому в чотири очі.

- Га, коли не можна інакше, то нехай буде й так! - мовив цар і попровадив Каркайла до свойого покою, а замкнувши двері, промовив:

- Ну, тепер говори!

 

 

VI

 

- Слухай, царю,- мовив Каркайло.- Мій спосіб такий. Вчинися ніби гнівний на мене, викинь мене за двері, перед усім народом кричи, що я хотів тебе зрадити, дав тобі злу раду, побий і покровав мене порядно, але то порядно, не жаліючи, а покинувши мене в лісі, зберися з усім народом і лети геть із сього лісу. Лети далеко, аж на Чорногору, і там чекай на мене. Я тим часом постараюся дістатися до сов’ячого замчища і вигледіти, як би можна їх найлегше побороти. А коли все розвідаю гаразд, тоді прилечу до вас і дам вам знати. Не бійся за мене! Я певний, що все мені удасться як слід.

Обговорили справу докладно, і цар згодився на Каркайлову раду. З лускотом він відчинив двері, б’ючи Каркайла крильми і дзьобом і дряпаючи його кігтями. А коли викинув його на вільне місце, почав перед цілим народом кричати:

- Ах ти, зраднику! Ах ти, запроданче! То такий ти мені вірний! Ні, я розірву тебе на шматочки!

І він бив і дряпав бідного Каркайла, поки сей, знівечений і закровавлений, не впав на землю.

- Там і гинь! - крикнув цар.- А ви, дітоньки, збирайтеся всі в дорогу! Справді бачу, що годі нам тут жити, коли під самим моїм боком, як гадюка, клубиться чорна зрада. Ходімо шукати собі іншого помешкання!

З великим вереском і гамором піднялися ворони із своїх предковіцьких гнізд, попрощалися із своєю батьківщиною і під проводом свойого царя і його міністрів полетіли на Чорногору.

Сови в своїм замчищі чули сей вереск і гамір, але не знали, що він значить. Аж коли настав вечір і стемнілося добре, вони вилетіли своїм звичаєм на полювання. Кинулися сюди-туди до воронячих гнізд - пусто, як вимів. Не то ворони жадної, але навіть живої душі нема. Що за диво! Шукають сови, шпають по лісі, аж чують, під одним дубом щось стогне і треплеться. Прилетіли ближче, а то Крук.

- А, ось тут ти нам! - закричали сови і кинулися, щоб розірвати його.

- Стійте, панове,- слабим голосом промовив Каркайло.- Не вбивайте мене! Самі бачите, мені вже й так небагато до смерті. Але прошу вас, заведіть мене до свойого царя! Я хотів би перед смертю сказати йому одну дуже а дуже важну річ.

Послухали сови Каркайлової просьби, взяли його легенько за крила і принесли до свойого царя Пулоокого.

- Що ти за один і що маєш мені сказати? - грізно запитав цар.

- Могучий і славутний