Читати книгу - "За двома зайцями, Старицький М. П."

й при­пус­тить.

2-й бас. Сто́їть.

Голохвостий. Об­хож­деніє поніма­ють.

Проня. Да, модні ка­ва­ле­ри. (Одхо­дить під ру­ку з Голох­во­стим).

 

Той ле­бе­зить.

 

1-й бас (до дру­го­го). Тут нас, бра­те, жде велика ви­пив­ка!

2-й бас. Нев­же? Доб­ре прий­ма­ють?

1-й бас. По­ба­чиш!

Настя (до На­тал­ки). Ди­вись, як ота чапля маніжиться та кла­де но­са на плечі.

Наталка. Еге ж, ну їй уже мож­на…

Настя. Чіпля­тись на шию при всіх?

 

Баси підхо­дять до них і про­сять під руч­ку.

 

Проня (до Го­лох­вос­то­го). Ах, не го­воріть мінє та­ко­го, бо я как огонь за­шарєюсь…

Голохвостий. Што ж дєлать, моя до­ро­гая нєвєста, пу­ко­лько, ког­да ето свєто­воє дєло; да у ме­ня прос­то серд­це не ви­дер­жить етой про­во­лоч­ки, єй-бо­гу, мо­жет лус­нуть! Ког­да б пос­коріше уже еті ца­ра­монії.

Проня. Да ужасть как дол­го! Я по­зо­ву ро­ди­телів за­раз. (Іде до пе­карні).

 

Вихід XII

 

 

Ті ж і гості.

Ввіхо­дять по­важні міща­ни й міщан­ки.

 

Гості. З неділею свя­тою будьте здо­рові і з чес­ним весіл­лям! Дай бо­же щас­тя сьому до­мові!

Міщанки. А де ж ха­зяї? Не вид­ко…

Другі. Ото, пев­но, же­них з квіткою.

Міщанки. Та й ­у ку­це ж уб­рав­ся!

Другі. А нічо­го, з се­бе гар­ний!

Міщанки. Тільки ху­дий, нічо­го й в ру­ках по­дер­жа­ти!

 

Голохвостий упа­да ко­ло под­руг.

 

Вихід XIII

 

 

Ті ж і старі Сірки, за ни­ми Про­ня й Хим­ка.

Сірко йде по­пе­ре­ду, за ним Яв­докія Пи­липівна з хлібом з сіллю, Про­ня, пох­ню­пив­ши очі; за нею у две­рях становиться­ Хим­ка.

 

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Го­лох­вос­то­го, обніма­ючи). От те­пер ви вже наш: те­пер нас ніхто не роз­лу­чить! Будьте ж щас­ливі в новій жизні!

 

Голохвостий цілує ру­ку Яв­докії Пи­липівні.

 

Явдокія Пи­липівна. Дай бо­же вам уся­ко­го щас­тя й здо­ров’я! Любіть мою доч­ку: од­на тільки й є!

Прокіп Сви­ри­до­вич (бе­ре Про­ню). От пе­ре­даю вам їх з рук на ру­ки, любіть і жа­луй­те! (Цілує Про­ню). Пош­ли вам бо­же вся­ко­го бла­го­по­лучія; а ви нас, доч­ко, у щасті не за­бу­вайте і ви­ба­чай­те вже, що ми прості!

Явдокія Пи­липівна (цілує Про­ню і пла­че). Ніхто не знає, од­на ма­ти знає, як тяж­ко ви­да­ва­ти заміж од­ним од­ну доч­ку. Бу­ла, жи­ла в хаті, а завт­ра ні до ко­го й сло­ва бу­де про­мо­вити!

Проня. Ма­мо! Годі! Ко­ли б уже швид­че!

Міщанки (пла­чуть). Так, так! Справді!

Міщане. Не те­пер, то в чет­вер, а все-та­ки дівчат не ми­не те ли­хо!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не плач, ста­ра: тре­ба ж ко­лись від­дати.

Явдокія Пи­липівна. Ох, тяж­ко ж мені з доч­кою розста­тись.

Голохвостий. Не баріть, па­понько й ма­монько, діла: в це­рквє поп до­жи­даєть!

Прокіп Сви­ри­до­вич. По­ра, по­ра, ста­ра!

Явдокія Пи­липівна. Хим­ко, да­вай швид­че ки­лим­ця! По­благословимо за­раз та й до церк­ви!

Голохвостий (до басів). Гукніть на хвай­то­на, щоб го­тові бу­ли! (Про се­бе). Ви­не­си, гос­по­ди!

 

Простилають ки­ли­ма. Старі сіда­ють на стільці з хлібом з сіллю. Молоді ста­нов­ляться на ки­лимі; два ба­си, Нас­тя і Наталк­а з свічка­ми по бо­ках.

 

Вихід XIV

 

 

Ті ж і Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха, Ус­тя, Мар­та і Ме­ронія, а потім і Га­­ля.

 

Секлита (за вікном). Пустіть, пустіть! Про­пустіть Се­к­литу Ли­ма­ри­ху!

 

Всі по­то­ропіли.

 

Ра­зом:

Голохвостий (набік). Про­пав я!

Проня. Тітка?

Сірко. Сест­ра?

Степан (з-за вікна). І-і! Тітка Сек­ли­та, ще поміша весіл­лю, тре­ба сповісти­ти жи­да.

Секлита (сліта не­са­мо­ви­то). Стійте, не бла­гос­ловіть! Не бла­гос­ловіть, ка­жу!

Ра­зом:

Явдокія Пи­липівна. Бог з то­бою, сест­ро!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гос­подь з ва­ми!

Секлита. Га! Злодіяцьке весілля? Хотіли вкрас­ти мо­го зя­­тя, же­ни­ха моєї Галі, та не вкра­де­те! Я вам до­ка­жу, що не вкра­де­те!

Сірки. Сест­ро, опам’ятай­ся, чи ти при собі?!

Проня. Що це за шкан­даль! Яко­го же­ни­ха?

Секлита. Я при умі: Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху не обійде­те! Я за своє ди­тя встою, встою! Не пу­щу до вінця! Стійте, не піде­те! Не пу­щу, хоч лус­ну!

Марта. Не пус­кай­те, ку­мо, не пус­кай­те!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Бо­га ра­ди не кричіть: дивіться, скі­ль­ки по вікнах лю­дей!

Явдокія Пи­липівна. Сест­ро! Сек­ли­то Пи­ли­пов­но! Не ро­би со­ро­му нам, про­шу те­бе! Чим же ми винні?

Секлита (кри­чить). Не винні? Од­би­ли же­ни­ха у моєї ди­ти­ни? Я на всі Ко­жум’яки кри­ча­ти­му: розбій, розбій!

Проня. Ой, шкан­даль! Шкан­даль!

 

Коло вікон ціле стов­пи­ще, од­не на од­но­го лізе, гвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч ру­ку!», «Шиб­ка, шиб­ка!» Врешті верх­ня шиб­ка лус­ну­ла і бряз­ну­ла на долівку. Меронія, Мар­та, Ус­тя то до вікон шеп­чуть усім, то до Се­к­ли­ти; во­ни ду­же раді беш­ке­ту.

 

Прокіп Сви­ри­до­вич