Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

Хлопець не роззуваючись, завалився на найближчу канапу. Спина щеміла, в потилиці гуготів біль, гарячим свинцем сповзаючи в шию.

Ігор Ємельянов боязко присів на краєчок іншого дивана і застиг, нахиливши голову.

У безмовності збігло кілька хвилин.

– Я геть не відчуваю ніг, – українець спробував зав’язати розмову з росіянином.

Ігор навіть не поглянув у його бік. Чоловік виглядав прибитим, геть розтоптаним.

– Та що з тобою таке? – Тимур звівся на лікті, намагаючись намацати поглядом Ігореві очі.

У цей момент повернувся Штаєрман. За ним до кімнати ввійшла невисока, але дуже фігуриста чорнявка. Перше, що кидалося в очі: коротенька стрижка «під каре» та грайливі бісики в підкреслено чорних чилійських очах. На ній був темно-синій комбінезон-безрукавка та білі гостроносі чешки. Дівчина сяйнула посмішкою, продемонструвавши запаморочливі ямки внизу округлих щік.

– Це Ребекка, – представив чорнявку Оскар, який встиг умитися і змінити сорочку. Чилійка знову посміхнулась, підняла руку, змахнула в повітрі пальчиками. – Вона проведе вас до ваших кают, джентльмени.

Тимур підвівся. Та де там – підскочив. Попри смертельну втому, він відчув, як внизу живота почало зсідатися млосне тепло. На мить перед очима постала Аліна, але хлопець, не дуже усвідомлюючи, що робить, заштовхав її образ на задвірки свідомості. Він не хотів після стількох потрясінь витягати на поверхню спогади про батьків, київських друзів чи наречену. Нині вони були немислимо далеко. Настільки далеко, що їх практично не існувало.

– Мене звати Тимур, – відрекомендувався хлопець. – Soy de Ucrania[44].

– А я – Бекка, – повторно представилась дівчина.

Тимурів ентузіазм не сподобався Оскару.

– У вас є трохи часу, щоб прийняти душ та переодягтися. О 20:30 Кейтаро скликає збори.

Українець стомлено глипнув на Штаєрмана.

– Чувак, ти ж знаєш, як нас теліпало в літаку над Атлантикою. Я не спав майже добу.

– Випий кави.

– Та навіть якби я випив відро…

– Свої претензії висловиш панові Кейтаро. Ребекка забере вас о 20:25 і відведе до конференц-зали.

Програміст, стиснувши губи, промовчав.

– Ідіть за мною, – виступила наперед Бекка.

Нараз Тимур згадав про Ігоря. Хлопець обернувся, збираючись гукнути росіянина, та в ту ж мить відсахнувся і не зміг стримати зойку. Ємельянов стояв упритул і дихав йому в плече.

– Ох ти й налякав мене, старий, – Тимур ледь стримався, щоб не вилаятись.

– Вибач… – ледве ворушачи губами, видушив Ігор. Він, як і раніше, не підводив голови, дивився собі на ноги. Тимур трохи відсторонився.

– Це Ігор, мій товариш, він із Росії, – промимрив хлопець, – ну, не зовсім товариш, ми познайомились учора.

– З ним усе окей? – запитала дівчина.

М’який запах парфумів на хвильку відтіснив сонливість. Українець знизав плечима. Він не міг знати, чи все гаразд з Ємельяновим, бо не уявляв, через що той пройшов.

Крокуючи назирцем за Беккою, вони проминули кілька галерей зі скляними дверима, котрі чимось нагадували офісні переходи якої-небудь торгової компанії, і опинилися в іншій частині блоку «DW», що призначалась для ночівлі. Хлопець не знав точної форми будівлі, але здогадувався, що всі житлові кімнати зібрані в окремому крилі. Тут було тихо і затишно. Стіни замість фарби вкривала зелена оббивка з тисненим візерунком, а під ногами порипував ламінат. Де-не-де над переходами зблискували зелені стрілки з підписами «Emergency exit». Та загалом лампи горіли блякло, наче от-от готувались погаснути, і ледь освітлювали шлях.

Ребекка безупинно щебетала, час від часу вказуючи пальчиком на темні вікна, наче не усвідомлювала, що за ними чорнота. Щось розровідала, але Тимур не слухав її, засинаючи на ходу.

Зрештою вони піднялись на третій поверх і вступили до нового, яскраво освітленого коридору. Ліворуч та праворуч були двері. Над кожним входом висів яскравий півсферичний світильник. Коридор чимось нагадував недорогий і безпретензійний мотель. Схожість підсилювалась цифрами на дверях.

Чилійка провела чоловіків у кінець коридору і дістала з кишені два карткових ключі.

– Кімнати однакові, але можете спочатку глянути, а потім вибрати.

– Байдуже, – Тимур навздогад витягнув картку, на мить торкнувшись пальчиків чилійки. Йому дістався № 306.

Бекка усміхнулась, знову показавши ямки на щоках.

– Я подбаю, щоб речі найближчим часом перенесли до кімнат.

Росіянину лишилась кімната під номером 303, якраз навпроти Тимурової. Тремтячими руками Ігор вчепився за картку. Труснув волоссям:

– Де?

Ребекка трохи відступила, показавши долонею на двері.

– Ось тут.

Ємельянов кілька разів спробував втрапити карткою в замкову щілину, але в нього не виходило. Зрештою, він таки встромив ключ. Виявилось: не тим боком. Посмикавши ручку, він без будь-яких слів чи емоцій витяг картку і заходився втикати її іншою стороною.

Це тривало цілу хвилину, аж поки Бекка не поклала руку на плече росіянина і м’яко промовила:

– Давайте я допоможу.

Ігор випростався. Тимур знову відсахнувся, спостерігши бездонну порожнечу в очах.

– Ні, – різко відрубав професор, ховаючи за спиною руку з електронним ключем. – Я сам.

– Я не про двері, – сказала дівчина, підступивши до Ігоря. – Ви не проти, якщо я вас огляну? Я тут за медсестру.

– Не треба, – глухо обізвався Ігор, і повторив: – Я сам. Сам! – голос був кволий, утробний, але сповнений злостивої рішучості.

– Як знаєте, – знизала плечима чилійка і відступила крок назад.

Ігор нарешті спромігся відкрити двері і, не сказавши ні слова, зник. Немов провалився у кімнату.

– Пане, – гукнула Ребекка вслід, – не забувайте, що о пів на дев’яту починаються збори! Ваші сумки скоро принесуть, і ви зможете переод…

– Лиши його у спокої, – урвав її Тимур. – Він був у тій машині, на яку напали в пустелі.

– Я розумію, – надула губки Бекка; а хлопець подумав, що ні чорта вона не розуміє. Він сам нічого не розумів. – Такеда, молодий японець, такий самий. Ледь розмовляє. Та це нічого не міняє. Твій друг мусить розуміти, що зустріч важлива…

Хлопець переминався, не заходячи до кімнати. Чорнявка, потупившись, не йшла.

– Тобі ще щось треба? В кімнаті є чайник, можу заварити тобі каву.

– Як ти тут опинилась? – спитав українець.

– Знайшла роботу у щотижневій газеті оголошень, пройшла співбесіду, підписала купу дивних паперів, і от я тут. Платять гарно.

– Ти не боїшся?

– Спочатку не боялася. А потім, ну, коли сталося оте…

– Що оте?

– Коли вони… Я саме була на вулиці, коли вони почали вилазити через дах свого корпусу.

– Не темни. Хто вони?

Ребекка ще більше опустила голову:

– Я не можу сказати. За годину ти все дізнаєшся сам. Словом, коли я почала боятися, Кейтаро Рока не дозволив мені поїхати.

– Це Джеп? Той, кого всі називають старим Джепом?

– Так…

– Ти справді медсестра? – змінив тему розмови Тимур.

– Ага, – Бекка несвідомо випросталась.

– Як той хлопчина? На жаль, я