Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

було б засуджено злочини комуністичного режиму в СРСР. А. Хамзін відзначав, що «одним із тяжких злочинів комуністичного режиму є депортація народів СРСР, а також осіб за національною ознакою до початку і в період Другої світової війни. Депортація народів супроводжувалася масовою загибеллю мирного населення, знищенням національної і культурної самобутності народів. Всього за період Другої світової війни в СРСР було повністю депортовано 8 народів — німці Поволжя, калмики, карачаївці, чеченці, інгуші, балкарці, кримські татари й турки-месхетинці»[114].

Кількість ще двох корінних народів: караїмів — 898, кримчаків — 620, кількість депортованих (слідом за кримськими татарами), що повернулися на півострів, вірмен — 4696, греків — 3392, німців — 2558, болгар — 1363. Усі ці дані не є абсолютно точними і зазнають постійних змін.

Повне повернення кримських татар на історичну батьківщину впродовж найближчих п’яти років, безумовно, приведе до істотних змін в етнічному складі населення Криму. Постане питання про державне самовизначення цього народу на території, де більшість становлять етноси, які це право вже реалізували. Крім того, корінний етнос опинився у меншості, що породжує певні суперечності і невизначеність при вирішенні питань щодо державної мови, громадянства і статусу Криму взагалі.

Не менш важливий вплив на політичну ситуацію в Криму має своєрідний склад населення, що визначається тією демографічною політикою, яка проводилась тут у радянський період. Ми уже говорили про насильницьку депортацію корінного кримськотатарського народу в травні 1944 р., а також ряду етнічних груп, що були старожилами в Криму (вірмен, болгар, греків, німців). Проводилось також масове, часто примусове переселення сюди жителів з Росії; відбувалося поповнення півострова селянами з України, яких посилали до Криму згідно з планами т. зв. «труднабору» після передання Кримської області до складу УРСР у 1954 р.; існувало адміністративне обмеження вільної прописки в Криму в 70–80-х рр.; практикувалося цільове надання дач і квартир для певних кіл партійної, радянської, військової еліти і керівних працівників міліції і спецслужб (в основному пенсіонерів), що становлять близько третини жителів. Усе це і пояснює той феномен, що понад 90%[115] населення заїхало сюди після 1945 р. і не мало тут коренів у історичному минулому, а тому почувало себе не зовсім упевнено у чужих будинках та селищах, що опустіли після депортації місцевих жителів. Радянська пропаганда виховувала в них страх перед можливим поверненням попередніх господарів, переконувала їх в історичній провині «покараних народів» і вселяла їм надію, що тільки Радянська влада гарантує їм безпеку. Якраз ця частина населення Криму є найбільш сприйнятливою до тих квазіміфів, які поширюють тут проросійські (різного кольору) партії і рухи, на кшталт: «Крим споконвічна російська земля», «Севастополь місто російської слави», «Як Хрущов Крим Україні віддав», «Народ Криму етнічні росіяни». І чи Хрущов віддав, чи ні, хто і як тоді віддавав українські, білоруські, російські, грузинські, вірменські, азербайджанські та інші території, як перекроювали кордони республік, як депортували цілі народи і зробили їх «винними» і «гостями» на своїй землі — це шовіністам не важливо.

Головне підсунути ці «міфи» кримському російському населенню, російському обивателю, світовій громадськості, приспати їх сумління, спровокувавши на відповідну реакцію, виправдати свої агресивні дії. І тільки з вуст коричневих або червоних (публічно) чи навіть офіційних осіб (приватно, конфіденційно) прориваються висловлювання, подібні до заяви Єгора Лигачова в Центральному домі туриста на днях Палестини в Москві: «... для відновлення СРСР (читай імперії. — В. Ч.) необхідно розіграти російську карту, спираючись на ті 25 млн. співвітчизників, які опинилися за межами Росії»[116].

До наступної групи чинників, що ускладнюють ситуацію в Криму, можна віднести наслідки, зумовлені змінами в адміністративно-територіальному устрої України і характером проведення цих змін. При підготовці у 1990 р. нового союзного договору була висунута ідея про те, що в разі виходу союзної республіки з СРСР кожна автономна республіка в її складі може самостійно вирішувати питання приналежності до союзу. В Україні такої республіки не існувало, зате 16 липня 1990 р. УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Отож «союзний» центр і ЦК КПРС вирішили терміново таку автономію створити для упереджуючого тиску на Україну, ідея, по суті, антиконституційна, бо (хоч і декларативно) вихід республіки з СРСР передбачався вільним, а існуючі кордони — недоторканими. З іншого боку, з 1956 р. (у зв’язку з викриттям культу особи Сталіна) розпочинається процес «реабілітації» кримських татар, а з кінця 80-х — початку 90-х рр. масового повернення їх на батьківщину.

Ось ці дві події — повернення кримських татар і «дрейф» України в бік повної незалежності й налякали імперське комуністичне керівництво, поставили проблему створення автономії на «стратегічному» півострові. При цьому на перший план висувалося завдання примусити Україну припинити свій рух до повної незалежності шляхом провокації сепаратизму в Криму, Донбасі, на Закарпатті, Півдні і т. ін. І головну роль тут мав відіграти Крим. З іншого боку, поспішна «реанімація» кримської територіальної автономії (кримські татари, по суті, були відсторонені від цього, бо тільки-но розпочався процес їх масового повернення на свою правічну землю) повинна була втопити знову створення кримськотатарскої національної автономії. В часи перебудови кримські татари дедалі настійніше ставили це питання.

У такій ситуації ЦК КПРС поставив перед ЦК КП України (тобто перед своєю нижчестоячою організацією) питання про негайне відновлення автономії Криму. І вже 22 жовтня 1990 р, відбувається засідання секретаріату ЦК КП України, де розглядається питання «Про хід виконання рішень ЦК Компартії України в галузі національних відносин та заходи щодо посилення цієї роботи в зв’язку з Резолюцією XXVIII з’їзду КПРС «Демократична національна політика — шлях до добровільного союзу, миру і злагоди між народами». В прийнятому по цьому пункту «Плані організації виконання постанови ЦК КПРС від 28 серпня 1990 р.» вказувалося: «Запропонувати комуністам-керівникам Верховної Ради УРСР внести на розгляд сесії Верховної Ради республіки питання про державний статус Криму: Кримському обкому партії виступити з ініціативою прийняття Декларації про статус Криму. Активно формувати громадську думку щодо зміни адміністративно-політичного статусу Криму, справедливого вирішення проблеми кримськотатарського народу»[117].

Для надання актові про автономію Криму хоч якогось виправдання, провели референдум 20 січня 1991 р. Цей референдум і прийнятий за ним указ про автономію Криму суперечили Конституції. Чому? По-перше, зміна політико-адміністративного статусу області не відноситься до її компетенції. По-друге, винесене на референдум питання, як і, між іншим, питання березневого союзного референдуму, було лукавим, бо містило кілька незалежних складників, на які можна було відповідати по-різному: скажімо, за автономію Криму, але не як суб’єкта Союзу, тоді як вимагалося дати відповідь лише «так» чи «ні».