Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

поліцію, Бейло! — ​вирвалося в мене. — ​Дай мені відповідь! Я мушу знати. 

По її обличчю пробігла тінь чи то страху, чи то роздратування. 

— Доктор Лібанський має деякі технічні проєкти не для загалу, — ​сухо відповіла вона. — ​Я стенографую на цих засіданнях. 

— Які проєкти? Чому для цього треба виїжджати зі Львова? — ​заговорив я, мов на справжньому допиті. 

Бейла підвелася. Очі її палали гнівом, на щоках з’явився нехарактерний рум’янець. Такою цю жінку я ще не бачив. 

— Пане Вістович, змушена просити вас залишити моє помешкання, — ​сказала вона. 

— Тримайся якнайдалі від цього Лібанського, — ​промовив я, також зводячись на ноги. — ​Навряд чи ти знаєш про нього все… 

— Залиште мій дім, комісаре, — ​перебила вона й, відвернувшись, рушила до себе нагору. 

Я залишився наодинці. Стояв якусь мить нерухомо, ніби закам’янілий, дослухаючись, як на сходах затихають її кроки. 

«Дурень! Ідіот! — ​кляв я себе подумки. — ​Варто було пояснити їй усе від початку до кінця, а не накидатися відразу зі своїми запитаннями…» 

Нічого іншого, як податися до виходу, мені не лишалося. Між тим, погляд мій зупинився на речі, яку я, через сутінки, не помітив увечері, і якої точно раніше в цій вітальні не було: в кутку на дерев’яній тринозі стояв фотографічний пресапарат. Я злодійкувато наблизився до нього і впізнав німецький «Goerz»[95]. Одним із таких користувалася лемберзька поліція. Прилад однаково зручний як для швидкої зйомки, так і для портретної чи пейзажної. Крім того, його зручно було переносити. Словом, апарат мав усі функції, необхідні поліційному фотографу. 

Утім, найбільше мою увагу привернула тринога. Унизу, на гострій металевій основі, яка впиралася у спеціальну дерев’яну підставку, я зауважив рештки ґрунту. Знаючи, що Бейла понад усе любить чистоту, можна було припустити, що користувалися річчю нещодавно, і жінка просто не встигла як слід її відчистити. 

Ще раз озирнувшись на сходи (наскільки ж паскудно почувався цієї миті!), я швидко зробив дві речі: зібрав хустинкою ледь помітні рештки ґрунту і витягнув з апарата прямокутну фотопластинку у спеціальному футлярі, який беріг її від світла. Після цього, як і наказала господиня, забрався до бісової матері з помешкання. Ще за хвилину, знову крокував парковою алеєю. Щоправда, у зворотній бік і в значно гіршому гуморі ніж напередодні. 

На службу я дістався вчасно, рівно о восьмій, чим неабияк здивував свого молодшого колегу, ад’юнкта Самковського. Той звик мене бачити не раніше ніж пів на дев’яту. Ці пів години були виключно його часом, коли Самковський міг наодинці випити вранішню каву й випалити першу цигарку. Щойно я прочинив двері і привітався, обличчя його витягнулось і було схоже на африканську маску. Разом із подивом у цій гримасі читався гіркий жаль, спричинений моїм завчасним прибуттям. 

Я, втім, знаком показав йому, що він може читати далі свою газету, і за роботу ми зараз негайно братись не будемо. Ад’юнктові однак відчутно не полегшало. До читання він повернувся, проте добрий гумор було втрачено. 

Мене це розсмішило. Хотілося ще більше дошкулити йому яким-небудь жартом, але стримався. Я знав Самковського вже багато років. І в цій часто-густо брудній, небезпечній роботі, яку ми виконували, кращого помічника годі було й бажати. Ад’юнкт з однаковим завзяттям виконував найнуднішу паперову роботу і переслідував злочинців на вулиці. Був худорлявий, сутулився, але ще жодного разу не відступив, опинившись супроти якого-небудь громіздкого зарізяки, якого породив кримінальний Замарстинів або інша неспокійна довколишня місцевість. 

Ад’юнктові було за тридцять. Хоча окуляри робили його старшим на вигляд. Про достеменний вік свідчило тільки зачесане на проділ темно-русяве волосся без сивини та високе гладке чоло, на якому не встигли з’явитися зморшки. 

— Що цікавого пишуть? — ​запитав я, кивнувши на газету. 

Хотілося бодай якось порушити дратівливу мовчанку. 

Ад’юнкт стенув плечима й монотонним голосом проказав: 

— Вибори до Крайового Сейму[96], новини біржі, нудна літературна сторінка… У «Колізеї»[97] відбудуться вистави цирку ліліпутів… 

Далі продовжив трохи жвавіше: 

— На вулиці Асника[98] здається житло, «кавалєрка». Вирішив поцікавитись… 

— Збираєтесь переїхати зі свого Підзамча? 

Самковський ствердно кивнув. 

— Хочу, якщо помешкання буде по кишені. Це нова дільниця, забудована нещодавно. Кажуть, у кожній чиншовці є електричне освітлення і навіть ліфт. 

— Кримінальну хроніку читали? — ​запитав я. 

— Звісно, — ​Самковський розгорнув «Gazetę Lwowską» на третій шпальті. — ​Спроба самогубства в Єзуїтському парку… Ми з вами були на місці події… Сімейна крадіжка, бійка двох різників з використанням професійних інструментів… Зухвалий напад біля кафе «Орфеум»… 

Я стрепенувся. 

— Почитайте повністю, Самковський… 

— Про напад? Гаразд, — ​він поправив окуляри й прочистив горло, ніби збирався щонайменше голосити Євангеліє. — «У п’ятницю по обіді, невідомий грубіян зчинив бійку з інженером Станіславом К. та його розпорядником Хомою В., які в особистих справах прибули до нашого міста з Борислава. Після короткої авантюри, невідомий деліквент зник, а пан Хома В. повідомив постерунковому поліціянту, який прибув на місце, про зникнення вкрай важливого документа, який він мав у кишені камізельки…» 

— Вкрай важливого, — ​гмикнув я. — ​Гівняний папірець… 

Самковський з подивом витріщився на мене. Крізь скельця окулярів очі його видавались неприродньо великими, наче в риби, яку викинули на берег. 

— Вам щось відомо про цю подію, шефе? 

Я відмахнувся. 

— Дочитайте. 

«…Панове з Борислава, втім, відмовилися від складання скарги на комісаріаті», — ​продовжив мій колега. — ​Й окремо з нового рядка: «Такі індивіди, як цей невідомий грубіян, — ​справжня ганьба для нашого міста!». 

Самковський склав газету й знову перевів погляд на мене. 

— Маю для вас два доручення, — ​сказав я і дістав з однієї кишені фотопластинку, а з іншої — ​складений носовичок зі шматочками землі. — ​Підіть у нашу фотолабораторію і проявіть світлини. А в хіміків з’ясуйте склад ґрунту й звідки він може бути. 

Ад’юнкт підвівся, підійшов до мене й узяв обидві речі. Тоді сховав їх до своєї кишені. За кілька хвилин вийшов. 

Я підвівся й узяв з полиці велику адресову книгу, видану колись спеціально на замовлення ц. к. Дирекції поліції Лемберга. Точніше «Allgemeiner Wohnung-Anzeiger nebst Gewerbe und Handels Adressbuch für die Landeshauptstadt Lemberg und ihre Umgebung»[99], оскільки цей примірник був німецькою. Такий самий польською зберігався у головному корпусі Дирекції на Міцкевича. 

Відшукавши, врешті-решт, у цьому гігантському фоліанті Борислав, я спробував знайти всіх інженерів на ім’я Станіслав, прізвище яких починалося б на літеру К. Однак не виявилось жодного. 

Що ж, можна припустити, що довідник застарів, бо виданий був 1900 року. Хтозна, може, сім років тому, бідолаха, якого я штовхнув біля кафе «Орфеум», ще не займався інженерною справою самостійно, а скнів у якій-небудь зацофаній конторі чи горбатився на нафтовій копальні. Причин його відсутності в цьому списку могло бути достобіса. 

Я зиркнув на