Читати книгу - "Дракула"

врівноважити. Лист Квінсі П. Моріса вельмишановному Артуру Холмвуду

25 травня.

Мій любий Арте!

Ми розповідали одне одному історії біля вогнища у преріях; ми перев’язували один одному рани після висадки на Маркізькі острови; ми пили за наше здоров’я на узбережжі Тітікаки. Ще не всі історії розказані, ще не всі рани перев’язані, ще не все випито за наше здоров’я. Чи не хочеш ти надолужити згаяне біля мого табірного вогнища завтра увечері? Я без вагань запрошую тебе, бо знаю, що одну даму запросили на вечірку, а значить, ти вільний. Окрім нас двох, буде іще одна людина – наш старий друг по Кореї Джон Сьюард. Він теж збирається прийти, і ми хочемо поплакатися один одному за чаркою вина, а також щиро випити за здоров’я найщасливішого у всенькому всесвіті чоловіка, котрий завоював найшляхетніше і найдостойніше з усіх створених Всевишнім сердець. Ми влаштуємо тобі палкий прийом з найщирішими вітаннями і питимемо за твоє здоров’я, щоб воно, як той вірний товариш, ніколи тебе не підвело. Присягаємося залишити тебе відсипатися у мене вдома, якщо ти вип’єш забагато за прекрасні очі однієї особи. Приходь!

Скрізь і завжди твій вірний друг, Квінсі П. Моріс. Телеграма від Артура Холмвуда Квінсі П. Морісу

26 травня.

Ось-ось приїду. Везу із собою такі новини, від яких затріпочуть ваші серця.

Арт. Щоденник Міни Мюррей

24 липня. Вітбі. Люсі, що виглядала гарніше і миліше, ніж зазвичай, зустріла мене на станції, і ми поїхали до будинку у Кресенті, де вони наймають кімнати. Це – пречудова місцина. Маленька річечка Еск протікає глибокою долиною, що розширюється у міру її наближення до гавані. Береги річки з’єднує віадук на високих опорах, і якщо дивитися через них, то все виглядає якимось віддаленішим, ніж насправді. Долина напрочуд зелена і красива, вона має такі круті схили, що коли стояти нагорі й дивитися вдалину, на другий бік, то вона якось випадає із поля зору, і тому її можна помітити, лише підійшовши до неї зовсім близько. Будинки старого міста – на дальньому від нас боці – всі мають дахи із червоної черепиці; здається, ці будинки нагромаджуються один на одного, як на фотографіях Нюрнберга. Над містом височіють руїни Вітбі Еббі, монастиря, який розграбували і зруйнували данці і який є місцем дії художнього твору «Марміон», де дівчину замуровують у стіну. Це – надзвичайно мальовничі руїни величезних розмірів, вони зберігають безліч прекрасних і романтичних легенд. В одній із них розповідається, що у вікні можна побачити сиву панну. Між монастирем і містом стоїть парафіяльна церква, навколо якої розташовано великий цвинтар із численними надгробками. На мою думку, це найгарніше місце у Віт-бі, бо воно знаходиться якраз над містом, з нього чудово видно усю гавань і всю затоку – аж до того місця, де мис Кетлнес виступає далеко в море. Цей шматок землі так круто нависає над гаванню, що частина його обрушилася, і це призвело до руйнації деяких могил. В одному місці надгробки попадали і валяються тепер унизу на піщаній дорозі. Територію цвинтаря перетинають стежки, обабіч яких встановлено лави, на котрих полюбляють сидіти відвідувачі, насолоджуючись краєвидом і підставляючи обличчя легенькому вітерцю з моря. Я сама дуже часто приходжу сюди, щоб посидіти і попрацювати. От і зараз я, поклавши щоденник на коліна, роблю в ньому записи, прислухаючись до розмови трьох старих, які сидять неподалік від мене. Здається, вони тільки те й роблять, що цілісінький день сидять тут і розмовляють.

Унизу розляглася гавань, на дальньому боці якої видно довгу гранітну стіну, що виходить, вигинаючись назовні, в море, а посередині її збудовано маяк. Уздовж зовнішнього боку цієї стіни тягнеться масивний хвилеріз. З ближнього боку гавані цей хвилеріз вигинається всередину, а на краю його теж стоїть маяк. Між двома пірсами залишено вузький прохід до гавані, котрий потім різко розширюється.

Під час припливу – краса! Але коли приплив змінюється відпливом, то вся вода відступає, і залишається тільки струмок річки Еск, що звивається між піщаними обмілинами, серед яких то тут, то там видніються скелясті породи. З мого боку за гаванню височіє великий риф завдовжки приблизно півмилі, гострий край якого виступає прямо з-за південного маяка. На цьому краю встановлено бакен із дзвоном, котрий розколихується в негоду, і його тужливий звук розносить вітер. Місцева легенда розповідає, що коли гине корабель, то звук цього дзвону чутно далеко в морі. Треба запитати про це в того старого, він саме сюди йде…

Такий кумедний дідуган! Напевне, він страшенно старий, бо обличчя його – вузлувате і вкрите зморшками, наче кора дерева. Він сказав мені, що йому майже сто років і що він був моряком на риболовецькому флоті Гренландії за часів битви під Ватерлоо. Боюсь, що цей дідуган – особистість дуже скептична, бо коли я спитала його про дзвони далеко у морі та про сиву панну в монастирі Вітбі Еббі, то він відповів різко й грубо:

– Став би я ото клопотатися через такі дурниці, міс! Коли мене питають про них, я страшенно дратуюсь. Ні, я не кажу, що це суцільна брехня, я кажу лише, що за моє життя нічого подібного не було. Це плітки для приїжджих та туристів, а не для такої красивої молодої панночки, як ви. Хто охоче купується на ці оповідки, так це оті бовдури з Йорка та Лідса, що весь час жують копчених оселедців, сьорбають чай та бігають туди-сюди, скуповуючи дешевий бурштин. Я все дивуюся – і кому ото ще не набридло вішати локшину їм на вуха? Газетам, які й без того повні дурних пліток, – і тим, мабуть, осточортіло це заняття.

Мені здалося, що цей дідусь – саме та людина, від якої можна було б дізнатися про безліч цікавих речей, тому я спитала, чи не хоче він розповісти мені дещо про лови китів у давнину. Щойно старий почав вмощуватися зручніше, щоб почати свою розповідь, як годинник пробив шосту, і він, крекчучи, підвівся:

– Мені час чвалати додому, міс. Моя онука не любить, якщо її змушують чекати, коли чай уже готовий, а мені ж потрібно чимало часу, щоб видертися сходами, котрих сила-силенна; до того ж, міс, мені б уже не завадило трохи попоїсти, а то щось у животі бурчить.

Старий зашкутильгав геть, а потім я побачила, як він поспішає сходинками донизу настільки прудко, наскільки дозволяв його похилий вік. Ці сходинки є неабиякою місцевою цікавинкою. Вони ведуть від міста угору до церкви; їх