Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

да, у себя — да. Угу… угу… госпожа, услугі сємєйной паре, порка, трамплінг… Що таке трамплінг, ви не знаєте? Я щось забув.

— Не дримбай мені мізки, Костя, — раптом остаточно образилася Надія Степанівна.

— Ну я чесно не знаю. А Даша хороша.

— Хороша, — погодилася Надія Степанівна. — Піду я, Костя.

— Ну добре. Шкода. Тільки ж почали.

Надія Степанівна мовчки зібралася. Хряпнули двері. Костя зробив собі чаю і продовжив дивитися кіно.

Даша Real була такою і зовсім не такою, як на фотографіях. Розстебнута парка, білий светр із горлом, високий хвіст, ніякої косметики — студенточка, паралельний курс. Костя мовчки на неї дивився.

— Ну я зайду? — усміхнулася.

Він відступив, дав їй пройти.

— Роззуватися тут? — спитала.

— Не парся.

Костя стояв, чомусь чекав, аби вона пішла першою, так, ніби ця дівчина могла знати, куди їй іти. Все це було якось дивно. Він уже не був певен, чи справді зателефонував їй. Урешті розсердився сам на себе, пошкандибав.

— Чаю хочеш?

Вона провела його поглядом, щось зрозуміла.

— Я і чаю хочу, і їсти хочу, — засміялася, все ж таки знімаючи черевики в коридорі. — Але так ми все не встигнемо.

На кухні затишно увімкнулося світло, щось грюкнуло, клацнуло. Завершивши маніпуляції зі шнурівками, Даша прийшла до нього, здивувалася.

— Та я пожартувала!

Костя плюснув водички на сковороду, накрив зрази кришкою, аби швидше пропарилися. Увімкнувши чайник, всипав заварки до двох великих чашок.

— Як тебе звати? — спитала, сідаючи на табуретку.

Вона весь час усміхалася.

— Костя.

— Як живеш, Костя?

— Нічого, потихеньку. Тобі з цукром?

— Давай з цукром.

Даша їла з явним задоволенням, дмухаючи на виделку, постогнуючи від насолоди.

— Зрази! З грибами! О май ґад! Мама готувала?

— Та ні.

— Дружина? — знову здивувалася.

— Надія Степанівна, — сказав Костя так, ніби це мало щось пояснити.

Потім вони пили чай і курили його сигарети. Даша, звісно, сміялася.

— Дякую за смачну вечерю. Але давай я вже попрацюю. Тільки спершу треба зі мною розплатитися, вибач.

— Там, на холодильнику, — махнув рукою.

Вона взяла купюру, заховала до сумочки. Стягла светра, на якусь мить застрягнувши головою в тугому комірі, але все ж вправно зладнавши з ним.

— Що ти хочеш? — поправила розтріпане волосся.

— Та нічого.

Так по-ідіотськи вдарила кров в обличчя. Він загасив недопалок в обвугленій банці від сардин.

— Та я вже бачу, що ти нічого не хочеш, — засміялася вона зовсім не образливо. — Ну, іди сюди… Хоча чекай, я сама.

Даша мала акуратні маленькі груди й припухлі підліткові соски. Від неї добре пахло — навіть важкі солодкі парфуми не могли перебити цього молочного запаху її тіла. В очах потемнішало, і Костя продихнув.

— Нічого, нічого, — тихенько ткнулася губами йому у вухо. — Зараз ми спробуємо ще раз.

Ще раз вийшло навіть дуже приємно. Після всього він запалив дві сигарети тремтячими руками — для себе і для неї. Деякий час курили мовчки.

— Ти тут не скучаєш? — спитала Даша.

— Ні.

— Це добре. Ідем, відведу тебе до ванної.

— Я сам.

Вона знову, всоте за цю годину, тихенько засміялася.

— Ладно, ладно, сам. А я поки чай доп’ю.

Змиваючи з себе Дашин запах, Костя почув її «Пока!». Десь там зачинилися двері. «Бувай, Дашо», — сказав він уголос.

Помивши посуд, пішов до своєї кімнати. «Привіт, привіт! Мій хлопчик. Льоша льотчик. Льоша хороший. Хочеш чаю?» — поцікавився Льоша, гойдаючись на жердці.

Чаю Костя більше не хотів. Бездумно поклацав мишкою, відкинувся в інвалідному візку. Якась думка наздогнала його раптом, і він відкрив верхню шухляду письмового столу, дістав гаманець. Той, звісно, був порожній. Костя хмикнув. «Льоша хороший», — ще раз нагадав папужка. Даші було до Льоші явно далеко.

У переддень Різдва раптом навалило сантиметрів зо двадцять снігу. Пухкий лапатий сніжище все падав і падав, налипав грудками білої каші на розбухлі від вогкості гілки. Десь надворі шурхотали лопати, захлиналася щастям дітвора, підтираючи мокрими задубілими рукавицями розмазані в бою соплі.

На теплій жовтій кухні запотіли шибки — Надія Степанівна ретельно готувалася до свого коронного виходу. Цілий день тут щось варилося, парилося, місилося; терся мак, булькали голубці, ліпилися манюсінькі вушка з грибами для пісного борщу. Костя кілька разів потикався до вже спечених пиріжків у мисці під рушником, але щоразу отримував по руках.

— А нічо, що ми з вами всі ці дні й так не постували?

— Нічо. Іди собі.

— А ви в курсі, що на дітей і хворих ці правила на поширюються?

Надія Степанівна хмикала, домішуючи мед до куті.

— Ладно, бери. І іди собі.

Минули ще кілька годин, доварилися узвар і вареники, допеклася щука, відкрилися банки з консервацією, і перша зірка десь там уже, мабуть, зійшла (небо було каламутним, захмареним). Таємничо зникнувши у ванній, Надія Степанівна несподівано вийшла перевдягненою у святкове. Розчервонівшись, вона все поправляла на собі вишивану сорочку й масивне намисто із сердоліку.

— Блєск, — сказав Костя. — Добре, іду вдягати чисту футболку.

На столі були дванадцять страв. Мерехтіла збудженим вогником свічечка. Надія Степанівна дістала із шафки че- кушку коньяку.

— Надіє Степанівно, ви не забули? Мені ж не можна.

— А я забула, — розгубилася вона.

Алкоголь діяв на Костю блискавично, проявляючи й загострюючи деякі з симптомів його'хвороби.

— Але ви пийте.

— Я, Костя, вип’ю, — сказала вона, наливаючи собі до келишка. — Я, Костя, вип’ю за тебе. Ти от у Бога не віруєш, але то нічого, головне, що він вірує в тебе. Не перебивай, я знаю, що кажу! Тобі здається, що ти один у цьому світі, що все вже закончилося для тебе? Але це не так. Я п’ю, Костя, за твоє будуще. Будем живі — будем жить… Дай я тобі хоч узвару капну.

Кожен випив своє. Трохи поїли.

— Ви якщо хочете, то співайте, — благодушно сказав Костя.

— Що тобі поспівать? — стрепенулася.

— Ну, оце, як його. «Сумно мені, сумно… трам-пам- пам… На моєму серці веселості мало». Чи як ви там співали?

— А мені не сумно, Костя. Давай краще вип’єм?

— Пийте, Надіє Степанівно.

Надворі все мело й мело. Вона деякий час замислено дивилася у вікно, очі в неї підозріло блищали. Нарешті Надія Степанівна отямилася, акуратним жестом перехилила свій келишок, підперла голову рукою.

— Я батька свого не пам’ятаю, — сказала раптом вона. — Коли його забрали… мені був один год усього. Так якось вийшло, що мама мала лише одну татову фотографію. Пам’ятаю, була зима, і всніжило, оце як сьогодні. Хвіртку не відкриєш! Ну, а лопати нащо? Прокопалися. А потім мама полізла по щось до скрині, та й дістала батькову карточку. Дивиться, а миші прогризли дірку, і якраз