Читати книгу - "Сад забутих плодів"

той крав апельсини в його саду. За цю фатальну помилку, беручи до уваги колишні заслуги адвоката, було вирішено покарати його довічним вигнанням, із відбуттям покарання у старому тосканському готелі, з якого він може вийти один раз на день, щоб купити газету.

Точний час виходу, тривалість прогулянки і тротуар, яким адвокат має ходити, визначені раз і назавжди. Він суворо дотримується правил, хоча не помічає жодного таємного спостерігача, який контролював би його. Підозріливі погляди ввижаються йому щоразу й усюди — на розі, за спущеними жалюзі, у мороці халуп, що виходять на тротуар, яким він простує.

Клопоти з дверима почалися в листопаді. Тоді вперше вони відімкнулися з невеликим опором, і йому спало на думку, що це через вологість. Увечері теж ключ не обернувся в замку так м’яко, як щоночі, коли він замикався, побоюючись нічного візиту зломників або яких зловмисників. Потім він подумав, що рипіння в замку викликане порохнявою, яка потрапила в механізм, адже за останні два дні південний вітер наніс жовтуватого африканського піску. Йому здавалося також, що металевий язичок замка дедалі гірше рухається через іржу, якої в механізмі щоночі більшає. Аж доки в нього нарешті виникло відчуття, що — рано чи пізно — він залишиться замкненим у цій кімнаті невилазно й навічно. Відтак він визирнув у вікно, щоб побачити, чи зможе за потреби вдатися до якогось рішення в такий спосіб. З висоти семи поверхів він побачив, що середньовічний квартал унизу — то суцільне румовище й кілька занедбаних хатин, усередині яких ніхто не почує його волань про допомогу. З іншого боку, якщо грюкати в замкнені двері, цей звук не досягне лічених пожильців на різних поверхах і на чималій відстані.

Марними були скарги, що їх він подавав адміністратору й дирекції готелю, вимагаючи викликати слюсаря. Носильник, що був підійшов до тих дверей, зомлів у коридорі і пролежав там два дні, не отримуючи жодної допомоги. Одного ранку, аби відімкнути двері, довелося докласти таких зусиль, що адвокат уже надумав не повертатися й таки спробувати втекти. Але того дня наглядачі наче відчули його наміри, і їхні пильні погрозливі погляди переслідували його впродовж усього часу прогулянки, а один навіть ішов позаду і знімав шкірку з яблука довгим гострим ножем. Тож адвокат купив газету й повернувся. А повернувшись, замкнувся в номері. Тієї ночі двері заблокувалися намертво на своїх завісах, а іржа заповнила всі тріщини та щілини, унаслідок чого двері ніби злилися в одне ціле з одвірками. Навіть деревина зробилася твердою, як метал, і замість лункості набула якоїсь дивної глухоти.

Таємниця

Мисливець сидів на сонечку перед своїм будинком, по фасаду якого були розвішані на цвяшках клітки з замкненими в них пташками. Аж ось він бачить цигана, який приліг на узбіччі шляху і став дивитися у придорожній рів. У цю пору року води в рові не буває. Циган підвівся, обтрусився й пішов до своїх, що стали табором над річкою неподалік. Мисливець теж іде подивитися, що там може бути цікавого в рові. Він бачить там жмутки трави й засохле борознами багно. Наступного дня приходять дві циганки й повторюють дії свого одноплеменця. Упродовж двадцяти ранків цигани не полишали цікавитися цією ділянкою рову. Спершу один, потім — двоє, троє, четверо, п’ятеро, аж доки прийшли подивитися всі разом. Мисливцеві аж свербіло дізнатися, що вони там таке видивляються, чого сам він нездатний побачити, але щоразу йому бракувало сміливості запитати. Тоді, з певного дня, цигани припинили зупинятися коло канави. Жінки, замітаючи шлях подолами своїх довгих спідниць, проходили повз будинок мисливця дорогою в село, чоловіки байдуже колупали в зубах імпровізованими зубочистками.

Мисливець, якого гризло нестерпне бажання розкрити циганську таємницю, зрештою подався на виноградник, неподалік якого отаборилися цигани. Там якийсь старий чоловік саме підрізав лозу. Мисливець розповів йому про все, що сталося і що не давало йому спокою. І селянин сказав йому так: «Не розмовляй більше ні з ким про ці речі — ні зі мною, ні з циганами. Коли тобі пощастило зустрітися з таємницею, умій поважати її».

Чоловік, що спостерігав за клаптиком землі

Він мешкав у великій кімнаті, скляні двері якої виходили на невелику ділянку землі, обгороджену муром. Він нічого там не вирощував. З весни до осені сідав при відчинених дверях і оглядав той прямокутний клаптик землі. Він бачив, як усі місцеві птахи сідають у траву — можливо, для того, щоб напитися води з каструльки, яку він поставив для них. Бракувало тільки дрозда. І чоловік чекав. Принагідно він стежив за життям мурашок і за розростанням чагарників, яких щороку ставало дедалі більше. Якось навесні він став свідком подорожі равлика, що за три місяці проповз увесь мур — з кінця в кінець, — залишивши на ньому довгий білий слід. Міський галас і міські новини не досягали того місця, і ніщо не перешкоджало сонній медитації чоловіка. Іноді дощило. Зрідка падав сніг.

Нарешті якогось року прилетів також і дрізд, але двері були замкнені, і старого вже не було. Тепер він лежав похований під землею, за якою спостерігав упродовж багатьох років. Птах сів якраз у траву, що виросла над ним. Птах пив із каструльки, повної дощової води, поруч із чоловіком.

Відчинені ворота

Невідомо, від кого походив той заклик, що об'єднав хворих у полюванні на метеликів, яких ловили брудними простирадлами й білими халатами. Потім для них збудували будиночок із великої москітної сітки, натягнутої на дротяний каркас. Легка, округлої форми клітка, у закритому обширі якої пурхали або сиділи, учепившись лапками в тонку решітку, незліченні барвисті комахи. Рятуючись від бідного на рослинність міста, вони залетіли на зелені галявини й у тінисті дворики божевільні.

Відтак хворі попросили директора закладу, щоб відрядив медсестру випустити метеликів у центрі міста. І так було зроблено. Чимало людей зібралося навколо сестри, коли вона відчинила дверцята великої клітки, і ціла хмара метеликів злетіла в повітря. Рух на площі зупинився, настільки всі були зачаровані дивовижним видовищем. Дехто навіть зрозумів суть повідомлення. І тоді голос солідарності підштовхнув людей до того, щоб відчинити ворота божевільні й наділити простором і любов'ю частину людства, яка була за тими воротами замкнена.

Барви часу

Монастир у плані мав форму ромашки. Кожна келія, відходячи від циліндричної вежі, утворювала окрему пелюстку. Між зовнішніми мурами келій і мурами круглої вежі залишався невеличкий вільний простір, затулений кольоровим склом. Залежно від положення Сонця щодо монастиря світло всередині циліндричної кімнати було