Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

– Не думав, що тебе так легко можна злякати, – каже з надривом Маєвський. Голос такий збуджений, а погляд такий суворий. Неочікувано. А тим часом Віталій, обіймаючи мене за плечі, заявляє:

– Нормальні люди попереджають про свій приїзд телефоном, а не лякають своєю неочікуваною появою посеред ночі. 

–  Ще у тебе я не питав. Теж мені знавець, взірець толерантності, – бурчить Станіслав, борються поглядами. – У мене, здається, трохи більший життєвий досвід на відміну від тебе, хлопче!   

Це мені виглядає на якесь давнє протистояння між ними, бо згоди вони доходять тільки в питаннях моєї безпеки. Виходить, вони зналися ще до тієї зустрічі й мого їх знайомства. От засранці! А навіть вигляду не подали при знайомстві. Вирішую, що нічого з’ясовувати не буду поки що. Іншим разом, бо зараз ще накличу якийсь конфлікт, а правду вони мені точно не скажуть, раз так уперто досі мовчали. Однак ця ситуація мені геть не подобається.

– Тут жодного значення не має досвід, – не вгамовується Віталік. Питання лише у звичайній тактовності й толерантності. Вона або є, або ні…

– Стоп! Може ви нарешті припините цю дурну суперечку. Мене бісить та ваша незрозуміла для мене гарячкова поспішність. Навіщо ви роздмухуєте ворожнечу на порожньому місці. Безглуздо. Дорослі ж, розумні мужики, а поводитесь, як діти. Скажіть мені, ви щось не поділили? – здається, такого прямого запитання обоє аж ніяк не очікували від мене. Хлопці, очевидно, ще не до кінця збагнули, що мізками я не за віком доросла, ніколи не воджу  хороводи навколо, а випалюю прямо в лоб.

Зрозуміло, що нікому це не до вподоби, але завжди відразу є результат. Різний: позитивний чи негативний, або я ворог, або найкраща подруга, як це вийшло у нас з Віталіком після незначного конфлікту у супермаркеті через геть повну дурницю з візком. Про це ми тепер навіть не згадуємо, незручно та й не хочеться нагадувати собі про свою дурість та нестримний язичок.

Хлопці стривожено переглядаються, розуміючи, що дещо загралися у свої кпини, упустивши важливу деталь: я поруч, вони не самі. Тому, не домовляючись, вирішують, що зараз варто включити інстинкт самозбереження та удати, що між ними все добре, якщо не готові зі мною ділитися всією правдою в цей момент. О, стоп!  Здається Віталій вирішує першим залагодити ситуацію:

– Валентинко, між нами все добре, тобі здалося! Просто я сьогодні весь день не міг додзвонитися до Стаса, а треба було дещо з'ясувати по твоїй справі. От і злюся на нього…

– Так, Валю, це правда, сьогодні я весь день був поза зоною. Випадково розбив телефон. Тому й не попередив про свій приїзд, не встиг. Новий тільки-но купив, дві години тому. Добре, що більша частина інформації збереглася на карті пам'яті. Все решта мені завтра відновить добрий знайомий, що займається ремонтом телефонів…, – бачу, як після слів Станіслава напруга між ними потроху згасає. Здається, Віталік навіть пройнявся деяким співчуттям до Маєвського. Однак в очах Віталія все ще читається якась недовіра до Стаса.

Переконуюсь, що він таки знає набагато більше за мене про мого новоспеченого адвоката, але, при тому, довірив мою долю йому, хоч і постійно тримає руку на пульсі. Значить не все так критично, і Станіславу Маєвському можна довіритись.  

– Добре, –  кажу, окидаючи обох строгим поглядом. – Якщо ви все з'ясували, то я рада, що все вирішилося так швидко. Станіславе, я проведу Віталіка й піднімуся.

– Домовились, але я без тебе не піду. Я чекатиму тебе тут, Валю. Ніч на дворі, хочу, аби ти була в полі мого зору. Не бажаю наражати  тебе на небезпеку, – по тону голосу Стаса розумію, що сперечатися з ним зараз марно. Він упертий, і завжди виходить так, як він запланував. Розумію, що він у чомусь має рацію, і мені ще зарано розслаблятись. 

– Гаразд, я миттю, – переводжу погляд на Віталіка з наміром провести його до машини, яка стоїть поодаль на паркуванні. Він бере мене за руку, кидаючи  Стасу коротке: «Добраніч!» –  і ми спускаємося сходами донизу та робимо буквально кілька кроків  й Віталій зупиняє мене. 

– Ну от, тепер він мене не почує. Валентинко, я дуже вдячний тобі за поцілунок! Хочу, аби ти це знала: він для мене дуже багато значить. Ти мені шалено подобаєшся, я хочу зустрічатися з тобою. Я  квапити тебе не буду. Відразу не кажи нічого, подумай. У тебе скільки завгодно часу. Просто, якщо будеш готова стати моєю дівчиною, і коли будеш готова, скажи. Я чекатиму, – Віталій дивиться мені прямо у вічі, і цей лагідний погляд проймає аж до кісток, пронизує  кожну клітину мого тіла, наповнюючи мене ніжним трепетом та ще якимось дивним, незрозумілим мені, новим почуттям. Він почергово цілує мої руки, коротко, несміливо цілує в губи, хоч ще кілька хвилин тому так пристрасно цілував мене, так гаряче, так уміло. Ох, Віталику! – Валентинко, далі не проводжай мене, повертайся. Завтра я заїду за тобою, як домовлялись, а зараз іди, лягай спати, вже доволі пізня година. Солодких тобі снів, мила моя дівчинко, до завтра…  

В моїх вухах ще звучать ці слова. Стою мовчки, нерухомо, а Віталій вже відчиняє двері машини, махає мені на прощання й поспіхом виїжджає з двору. Я лише встигла відправити йому повітряний поцілунок. Заціпеніло витріщаюся в напрямку руху його новенької Toyota CAMRY, у роздумах: «Віталік запропонував мені зустрічатись, стати його дівчиною. І я думаю, що я погоджуся…»