Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Розділ 12

Оглянувши ректора підозрілим поглядом, схрестила руки на грудях. Тільки зараз згадала, що й досі стою в нічній сорочці. Зніяковіло зіщулилася, але вирішила не загострювати увагу. Виглядала вона на мені літнім сарафаном.

- Що ви там побачили? - запитав Загір. Я прикусила губу, роздивляючись його. Зараз мені варто було прийняти дуже важливе рішення. Чи можна йому довіряти?

- А чому ми не могли поговорити у кімнаті? - спробувала я потягнути час відповівши питанням. Чоловік ніби чекав, коли мене зацікавить ця деталь.

- Я не хочу, щоб нас підслухали, й не бажаю, щоб хтось зрозумів, що я з вами зараз говорю, а якби я наклав полог тиші на кімнату, це можна було б визначити з-за дверей. Звичайна обережність.

- Тобто, ви вважаєте, що за нами може хтось стежити? - уточнила, примружившись. Але Загір, напевно, вирішив, що настала моя черга відповідати й повторив своє запитання:

- Що ви побачили у тій кімнаті?

Я все ще не була впевнена, а тому здивовано підняла брови:

– Просто хотіла зняти відбиток символів. Адже мене запросили для їх тлумачення. Хіба не так?

- Так, - похмуро погодився чоловік. – Але це не справжня причина. Всі символи вам надали б, ви це знали, а тому спочатку навіть не намагалися діяти, але потім щось сталося. Що це було, Гвенето?

- Я просто зрозуміла, що кімнату запечатають, і мені більше не дадуть побачити це місце, а стиль написання…

- У вас тремтіли руки, - викрив мене Загір, не дослухавши. Я швидко закрила рота та уважно придивилася до нього:

- Ви мене налякали, коли з'явилися за спиною у темному коридорі.

- Вас налякав хтось до мене, - чоловік уперся спиною на стіну і засунув руки в кишені. - Коли я з'явився, ви були налякані. Я вже бачив вас в схожому стані, коли ми проїжджали міст. Ви щось побачили в тій кімнаті чи поряд. Я справді не вірю, що погром влаштували ви, але хочу зрозуміти, що саме зацікавило вас у малюнках на стіні та чому ви не сказали про це замовнику?

Коли Загір знову звернув на мене запитальний погляд, я мовчала. Згадала темний коридор, що тягнувся вперед і губився у темряві. Силует хлопчика біля відчинених дверей, а потім його зникнення у чорній безодні.

Ректор зневірився дочекатися відповіді й важко зітхнув. Скосивши на нього очі, помітила як чоловік скривився, потім нахилив голову спочатку праворуч, потім ліворуч, розминаючи шию, а опісля знову впер у мене тяжкий погляд. Його голос став нижчим і тихішим:

- Гвенето, я не просто так питаю. І не дарма прийшов до вас у кімнату посеред ночі. Я дещо почув.

Від такої заяви я зацікавлено повернула голову у бік співрозмовника і кивнула, бажаючи почути продовження.

- У мене з дитинства дуже гострий слух. Жити він майже не заважає, я давно звик чути більше, ніж інші. У самого від цього виробилася звичка робити все тихіше. Але заснути без вушних вкладок для мене досі проблема. Залишатися на острові я не планував, тому з собою нічого не брав. І виявилося, що це на краще.

Я смикнула плечем, відчувши колючий холод між лопаток. Повільно обняла себе руками поперек живота, прислухаючись до голосу Загіра, який луною відбивався від стін ванної.

- Коли в особняку встановилася тиша і єдиним звуком лишився шум дощу, я почув щось у стіні.

Мені стало моторошно. Міцніше стиснувши пальцями боки, ніби намагалася втриматися за саму себе, перепитала:

- У стіні?

- Так, - Загір говорив спокійно і без страху. Від його впевненого вигляду ставало трохи легше й одночасно виникало бажання посунутись до нього ближче. - Я залишався в особняку на ніч лише одного разу. Тоді я почув серед ночі схожі звуки. Лише через те, що ми випили, і я забув вставити вкладки. Мене розбудило неясне шарудіння, але я не надав йому значення, закрив вуха і продовжив спати. Вранці Ілліор сказав, що це гризуни, і я йому повірив. Але сьогодні я точно усвідомив, що звук йде зі стін, а вони поміж іншим з каменю завширшки у дві долоні. І не схоже це на гризунів. Навіть якщо це звір, то він набагато більший.

Від напруги, що повисла в повітрі, я навіть піднялася і пройшлася по приміщенню.

– А там у кімнаті ви чули цей звук?

– Ні. Його було чути не довго, коли я був у спальні. А після цього я почув кроки. Чоловічі. Мабуть, так задумався про шурхіт, що навіть не зрозумів хто пройшов повз мою кімнату. Хоча звик розрізняти людей за ходою. А ось ваші кроки вже легко впізнав. Пішов за вами. Далі ви знаєте.

- Я теж чула як грюкнули двері й хтось пішов до сходів. Мені так здалося, - хрипко пробурмотіла я, намагаючись зрозуміти від чого мені було страшніше: від думки, що кроки мені примарилися або від усвідомлення, що хтось справді піднявся на третій поверх переді мною.

- Але за такий короткий час змалювати всю кімнату і зіпсувати меблі було неможливо, - констатував Загір, блукаючи поглядом по кімнаті. - Та й пройти повз нас він не міг.

- Міг, - заперечила тихо, повернувшись на місце. Загір здивовано підвів на мене погляд:

- Коли я запалив світло ні в коридорі, ні в кімнаті нікого не було. На сходах також.

- З тієї кімнати, де ми виявили символи, можна пройти в сусідню, не виходячи в коридор. Вони мають суміжні двері в кутку, зовсім непомітні. Хтось міг вибратися через інше приміщення.

- Я б почув, - невпевнено вимовив Загір і опустив голову. Напевно, намагався відновити у пам'яті потрібний момент.

- Швидше за все цього разу слух підвів вас, - повідомила без бажання образити чи зачепити чоловіка. - Там точно хтось був.

Ректор зрушив брови до перенісся і зробив жест, пропонуючи мені пояснити свою думку. Настала моя черга зітхнути й попрощатися із секретом:

- Там був один символ, якого я не зустрічала в інших прикладах. Локайн його не малював раніше. Точніше там була лише частина цього символу, – я рефлекторно накреслила його пальцем у повітрі: – Хтось намагався стерти його. Але, очевидно, не встиг. Можливо, ми його злякали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍