Читати книгу - "Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова"

=18=

Звичайно, я відмовилася їхати. Взагалі, після цієї розмови виникло дивне відчуття. Стало не по собі.

Вже дуже підозріло мене намагалися виманити в лікарню.

Навіщо?

Можливо, я зовсім втратила віру в людей після тих подій, які почали відбуватися в моєму житті, але тепер стало набагато важче комусь довіряти.

Я відчувала напругу.

Сподівалася, з вагітною дівчиною все добре, її дитину справді врятували, жодних труднощів не виникло. Але в мене геть відпало бажання їхати в клініку. Особливо після слів про те, що солідний чоловік хоче мені віддячити.

Я прийняла рішення триматися подалі від таких людей. Багатіїв, які наділені необмеженою владою. Для них життя простих смертних всього лише розмінні монети у великій грі.

Досить згадати мого колишнього чоловіка.

Цей незнайомець напевно такий самий.

Раніше мені здавалося, що різниця в становищі не проблема. Яке значення мають гроші, якщо між двома людьми спалахує кохання?

Але тепер я сильно змінила свою думку. Про все. І якщо існував хоч найменший ризик знову потрапити в небезпечне становище, я воліла цього уникати будь-якими шляхами.

Впливовим людям краще не потрапляти на очі зайвий раз.

Однак я не подумала про те, що сильні світу цього не розуміють слова "ні"...

Настав ранок і ніщо не віщувало проблем. Займаючись трійнятами, я розмірковувала про те, що, може, й варто було б заїхати в клініку. Ненадовго. Просто побачити ту дівчину й одразу поїхати. Не зустрічатися з її чоловіком, не чекати від нього особливої подяки. Такий варіант мене б цілком влаштував. Переконатися, що з незнайомкою все гаразд і ніщо їй не загрожує.

Хоча... вона в лікарні. Під наглядом лікарів. Що може трапитися?

Незабаром приїхала няня. Мені потрібно було знову відлучитися на деякий час. Забрати документи з однієї інстанції.

- Я зможу тільки на годину, - з порога попередила жінка.

- Добре, - кивнула в знак згоди.

Питання з поїздкою в лікарню вирішилося саме собою. Просто не встигну заїхати в клініку. Важливіше забрати документи.

На виході з під'їзду на мене чекав сюрприз.

Величезний чорний позашляховик припаркувався практично перед самими дверима під'їзду. Ще трохи і на сходинки б заїхав, просто на ґанок.

Моє серце стиснулося, побачивши цю машину. Рідкісна модель. До болю знайома. Точно така ж була в мого чоловіка.

Невже Давид...

Номер я розгледіти не встигла, бо з автомобіля з'явилося кілька мордоворотів і рушили вони просто на мене.

Їхні обличчя бачила вперше. Але за цей час Арсанов міг найняти нових охоронців. Що йому коштувало?

Я зробила крок назад. Збиралася заскочити назад у під'їзд і зачинити двері, однак не встигла.

Чоловіки оточили мене.

Їх троє. Діватися нікуди.

- Допомо... ах! - встигла видати лише це.

Мене спритно підхопили під руки, заштовхали в машину. Вириватися виявилося марною справою. Дверцята автомобіля зачинилися. Тепер можна було кричати скільки завгодно, ніхто б мене не почув, не звернув увагу на нестямні крики.

Позашляховик виїхав із нашого двору.

- Куди ви мене везете? - запитала я. - Що відбувається?

- Не турбуйтеся, - відповів один із мордоворотів. - Вам нічого не загрожує. Немає жодного приводу для хвилювання.

- Ви знущаєтеся?

Мовчання стало мені відповіддю.

Обличчя цих здорованів не виражали абсолютно нічого. Як роботи. Усі одягнені однаково. Білосніжні сорочки. Елегантні чорні костюми.

Охорона Давида мала точно такий самий вигляд.

При думці про те, що чоловік міг організувати щось подібне, до горла підкотила нудота.

Я більше ніколи не хотіла бачити Давида. Ніколи!

Але всередині жевріла надія, що це не він. Хоча якщо не він, то хто тоді?

Бандити? Можливо, Лексейчик був членом не в лише якомусь одному угрупованню? Чи, можливо, це якось пов'язано з тим Монахом?

Я нічого не розуміла. Від цього тільки ставало страшніше.

- Мені потрібно додому, - пробурмотіла я. - До дітей. Мої малюки зараз самі. Я ж тільки на хвилинку вийшла... у магазин. Будь ласка, відпустіть мене.

Не була впевнена, що це їх пройме. Але сподівалася на диво. Раптом зачепить? Раптом у одного з цих горил теж є діти?

- Ми їдемо в центральну лікарню, - заявив один із них. - Не хвилюйтеся. Наш господар хоче, щоб ви зустрілися з його новою дружиною.

А чого хочу я сама?

Це навряд чи когось хвилювало.

Тривога билася всередині пораненим птахом. Трохи спокою з'явилося в душі тільки коли я побачила, що ми справді приїхали в клініку.

Значить, це все чоловік тієї блондинки влаштував.

Але... чи не занадто багато збігів?

Позашляховик. Охоронці в костюмах. Усе ніби в стилі Арсанова.

Невже ця блондинка його нова дружина?

Вагітна дружина.

Ні. Нісенітниця якась. Інтерв'ю він давав, коли поруч була зовсім інша дівчина. Брюнетка. І виглядала вона абсолютно інакше. І ніякого живота в неї не було. За настільки короткий термін такий живіт з'явитися не міг.

А з іншого боку Давид вигнав мене з малюками за кілька хвилин. Перекреслив роки спільного життя, подружні клятви. Що заважало йому знову вчинити таким чином?

Позбувся чергової дружини. Знайшов нову.

- На кого ви працюєте? - не витримала я. - На Давида Арсанова?

- Пройдіть, - відповів охоронець, ігноруючи моє запитання.

Мене потягли в клініку.

Серце стукало як божевільне. Бачити колишнього мені зовсім не хотілося. І та дівчина... мені вже було її шкода. Зв'язатися з таким покидьком як Арсанов. Їй дуже сильно не пощастило.

- Без істерик, - попередив мене охоронець. - Дружині господаря не можна хвилюватися. Вам усе зрозуміло?

- Ви силою привели мене сюди, - процідила. - А тепер диктуєте умови?

- Це для вашої ж безпеки.

Незворушність цього здорованя вражала.

Ні, ну просто приголомшлива ситуація тут складалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍