Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 16

Ніби вже вся робота для проекту була завершена під обід і навіть залишався вільний час, тому поїхала додому прийняти душ та перевдягтися. Все-таки, неприємно було в одному й тому ж пропахлому одязі тинятися поряд з колегами. Хоча ніхто нічого такого й не подумав. Всі розуміли, що я за роботою і днюю, і ночую, тож навіть ще продуктивніше працювали, виконуючи останні штрихи.

Таксі приїхало досить швидко. Навіть не встигла помилуватися блакитним небом, всіяним рядками дрібних хмарок. Чомусь вони нагадали мені про шахмати, а разом з ними й про тренера та батьків. І якщо з останніми спілкувалася досить часто, то про Ігоря Миколайовича якось та й забувала.

– Привіт, чемпіонко. Як справи? – бадьорий голос з того боку екрану долинув практично миттєво. Ніби побачила його поруч, як завжди з білою шашкою в руці, що аж мерехтіла через те, як швидко він її перевертав.

– Та все супер. Багато роботи, але ви ж мене знаєте…– протягнула, поправляючи сумочку, що мало не полетіла додолу.

– Та знаю, бджілочко, знаю. Розказуй, як там, що там, – а в голові, напевно, одні лиш думки про Влада.

– Нещодавно готували кампанію. Уявляєте, Влада вибрали її рекламним обличчям, але то була справжнісінька катастрофа. Бідненький мало не розплакався перед камерою, – посміхалася, пригадуючи події кількаденної давності.

– Дивно, раніше ж такого ніколи не було, – задумався тренер та замовк на кілька хвилин.

– Сама не розумію, що сталося, – почала колупати пасажирське сидіння. Мабуть, занадто помітно, бо зловила злий погляд м’язистого таксиста.

– Пробачте, – промовила до нього й нормально всілася, слухаючи розповідь Ігоря Миколайовича про змагання, яке відбувалося у місті. Звісно, я це все вже знала від батьків, але було приємно послухати рідний голос. Та і його подача оповіді набагато цікавішою й детальнішою.

– Добре, дзвони частіше, – якось аж соромно стало, що дійсно про нього практично забула.

– Обов’язково, – посміхнулася, прощаючись та зайшла до своєї квартири.

Розмова з Ігорем Миколайовичем трішки заспокоїла, але як тільки почала копирсатися у власному гардеробі в пошуках потрібно одягу, знервованість повернулася. Хоч і працювала вже біля шести років, це нічого не означало, бо на зустрічах з клієнтами бувати ще не доводилося. Почувалася дійсно новачком, немов збираюся на свою першу співбесіду. Руки тремтять, коліна підгинаються, голос раптово зник, а з очей так і сиплються сльози. Це трішки нагадувало Влада і зйомки, тож трішки відпустило. Все ж я не опущуся до його рівня. Банально тому, що нижче вже нікуди падати.

 А потім мій погляд раптом спинився на подарунку від подружки. Звісно, його вибір – не зовсім Танина заслуга. Вона завжди просто дарувала якісь сертифікати, бо ми мали аж надто різні смаки й рідко вгадували «підходящі» подарунки. Але якби не вона, навряд я б відкрила для себе магазинчик для бізнес-леді й точно б не прикупила собі один з їх найкращих костюмчиків. Ну краса ж то яка…  Смарагдовий подовжений топ, високі штани палаццо та коротенький піджачок просто ідеально мені пасували. А ще це був чудовий одяг, що надавав не занадто ділового вигляду та прекрасно пасував для сьогоднішньої зустрічі.

Швиденько підвела губи блиском, зібрала волосся крабиком та знайшла чорні черевички на низьких підборах. Для підкреслення ефекту взяла ще невеличку шкіряну сумочку, куди тільки й помістилися, що ключі та телефон. Але від мене нічого й не вимагалося, тож могла видихнути з полегшенням та просто зачекати на Артура, що мав під’їхати за мною. Вдих-видих. Вдих-видих. Вдих-видих.

– Чудово виглядаєш, але…– дивно, але він цього разу був не у костюмі, але зеленкувата сорочка темного відтінку та штани класичного крою йому також неабияк пасували. Ну й чудесно підходили до мого образу.

– Тільки не кажи мені, що зустріч на якомусь тенісному корті й я дарма згаяла стільки часу на збори, – погрозливо подивилася на Артура й для підкреслення ефекту стала навшпиньки, все одно не дотягуючи до його зросту.

– Та все добре, просто ти якась занадто ділова, – ще раз зміряв мене трішки дивненьким поглядом Артур. І хоч він намагався показати, що йому не подобається мій вигляд, я чітко бачила захват в його очах.

– А ти ніби не діловий! Постійно в усіляких костюмчиках. Я тебе навіть у звичайному одязі ніколи не бачила, – бо серйозно навіть його типу не діловий одяг не надто відрізнявся від звичайного офісного.

– Тоді запрошую завтра до себе, – одразу скористався можливістю Артур. – В нас якраз, до речі, вихідний.

– А от і прийду, – миттєво погодилася, хоч чітко бачила, що то просто звичайнісінька маніпуляція.

– Прекрасно, – посміхнувся Артур, відкриваючи для мене дверцята свого автомобіля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍