Читати книгу - "Тринадцята казка"

дізнатися раніше. Чутки про одруження Ізабель із Роландом Маршем дійшли до маєтку Енджелфілдів кілька місяців тому, після чого надійшла й звістка про народження близнюків. (Хазяйка не мала особливої потреби вираховувати на пальцях кількість місяців між одруженням та народженням, але подумки вона все одно це зробила, і результат змусив її осудливо стулити губи.) Про те, що кілька тижнів тому Роланд помер від пневмонії, Хазяйка також знала. Містер і місіс Марш, спустошені втратою єдиного сина й шоковані вражаючою байдужістю невістки, стали всіляко уникати Ізабель та її дітей, бажаючи забутися своїм невимовним горем.

— То які імена їм дали?

— Аделіна і Еммеліна, — відповіла Ізабель сонним голосом.

— А як ти їх розрізняєш?

Але молода вдова вже знову забулася сном. І поки вона бачила сни у своєму такому звичному старому ліжку, все бурхливе минуле: і її демонстративна втеча з дому, і нетривале подружнє життя — якимось незбагненним чином пішло в небуття, а натомість до неї повернулося її колишнє, незаймано-дівоче дозаміжнє ім’я. Коли вона прокинеться вранці, їй здасться, що ніякого шлюбу насправді не було, а немовлята — зовсім не її власні діти (Ізабель ніколи не мала ані крихти материнських почуттів), а такі собі ельфи, що невідь-звідки й узялися.

Немовлята теж спали. Хазяйка і садівник, схилившись у кухні над їхніми чистенькими блідуватими личками, потихеньку перемовлялися.

— То хто з них Аделіна, а хто Еммеліна? — запитав садівник.

— Не знаю.

Стоячи по обидва боки старої колиски, Хазяйка і садівник спостерігали за крихітними дівчатками. Два «комплекти» вигнутих півмісяцем вій, два ротики-бантики, дві голівки, вкриті ніжним пухом. Аж ось в однієї із сестричок затремтіла повіка, й одне вічко наполовину розплющилося. Садівник і Хазяйка аж подих затамували. Але вічко знову заплющилося, й дитинча поринуло в сон.

— Оце, мабуть, Аделіна, — прошепотіла Хазяйка.

Вона взяла з буфета смугастий кухонний рушник і нарізала з нього смужок. Потім сплела з них дві стрічки й пов’язала червону на зап’ясток немовляти, що кліпнуло вічком, а білу — на зап’ясток немовляти, що лежало тихо й не ворушилося.

Отак і стояли Хазяйка із садівником, кожне поклавши руку на колиску, й очей не зводили з немовлят.

Нарешті Хазяйка повернула втішене обличчя до садівника й знову заговорила:

— Лишень уяви собі, Діґу! Аж двоє дитинчат! Таке щастя нам у нашому віці!

Відірвавши погляд від немовлят, Діґ помітив, що її великі карі очі застелили сльози радості.

Садівник простягнув зашкарублу руку через колиску. Швидко змахнувши недоречні, як їй здалося, сльози, Хазяйка посміхнулася й поклала свою маленьку пухку руку в його велику долоню. І він відчув вологу її сліз на своїх пальцях.

А під аркою з їхніх рук, під тремтливою лінією їхніх з’єднаних невідривними поглядами очей тихенько сопіли двоє немовлят і бачили сни.

* * *

Була вже пізня ніч, коли я скінчила записувати історію Ізабель і Чарлі. Надворі панувала темрява, будинок спав. Увесь день, вечір і частину ночі сиділа я, зігнувшись, за столом. Історія наче переповідала сама себе, лунаючи у вухах, а олівець слухняно шкрябав папір, реєструючи почуте. Усі мої аркуші були густо списані: вони вмістили, наче резервуар, увесь потік слів, що їх промовляла міс Вінтер. Час від часу моя рука рухалася до лівого стовпчика, і я нашкрябувала примітку, якщо інтонація письменниці або якийсь її жест видавалися мені невід’ємною частиною самої розповіді.

Нарешті я відсунула останній аркуш, відклала олівець, стиснула й розтиснула закляклі пальці. Упродовж кількох годин голос міс Вінтер описував давно зниклий світ, воскрешаючи мертвих і відтворюючи події, але я так і не побачила нічого, окрім створеного її словами вже звичного лялькового театру. Та коли голос нарешті змовк, образ її все одно залишився в моїй голові, і я пригадала сірого кота, який наче за помахом чарівної палички з’явився в неї на колінах. Міс Вінтер гладила його, а він сидів собі тихенько, невідривно стежачи за мною своїми круглими жовтувато-зеленими очима. Може, він навіть примудрився узріти моїх привидів і мої таємниці, але йому, либонь, було до того абсолютно байдуже: він тільки кліпав очицями й апатично розглядав мене.

— Як його звуть? — спитала я.

— Привид, — недбало кинула письменниця.

Дібравшись нарешті до ліжка, я вимкнула світло й заплющила очі. На подушечці пальця й досі відчувалася вм’ятина від олівця, а під серцем і досі ворушився той невидимий вузол, що зв’язував мене з дивовижною історією Віди Вінтер. Було темно, я лежала із заплющеними очима, але мені здавалося, що я й досі бачу аркуш паперу, рядки посередині й широкі поля по краях. Мою увагу привернуло поле праворуч. Цей стовпчик я залишала для своїх власних коментарів, приміток і запитань.

Мої пальці вхопили в пітьмі привид олівця й почали рухатися, ніби записуючи запитання, що дісталися до моєї свідомості крізь пелену сну. Я згадала ім’я Ізабель, яке Чарлі глибоко, аж до кістки вкарбував у своє тіло. Чи назавжди залишився з ним цей напис? Невже до самої смерті? І коли під землею, у домовині, плоть відгнила від кістки — невже й могильній темряві судилося побачити ім’я Ізабель?.. Роланд Марш, померлий чоловік, так швидко забутий… Ізабель і Чарлі… То хто ж був батьком двійнят?

Аж ось із виру моїх думок поволі виринув отой шрам на долоні міс Вінтер. Літера Q, схожа на знак питання, глибоко впечений в людську плоть.

Коли ж уві сні я стала записувати свої запитання, поле праворуч наче почало ширитися. Папір, здавалося, засвітився, запульсував життям. Він набух, поглинув мене, і з почуттям трепетного остраху й зачудування я усвідомила, що стала частиною структури паперу, невід’ємною складовою нутрощів записаного тексту. Ставши невагомою, я цілу ніч блукала в цій історії, вивчаючи її ландшафт, вимірюючи її обриси, навшпиньки підходячи до її країв і зазираючи за межі.

Парк

Прокинулася я рано. Надто рано. Монотонний уривок якоїсь мелодії шкрябав мені мозок. Ще залишалася ціла година до того, як Джудіт мала постукати у двері й занести мені сніданок, тож я зробила собі чашку какао, не охолоджуючи випила його і вийшла надвір.

Парк біля будинку міс Вінтер виявився чимось на зразок головоломки. З першого ж погляду розміри його вражали: тисовий живопліт за симетричними клумбами, що спочатку здався мені межею, виявився лише чимось на кшталт внутрішньої стіни, що відокремлювала одну частину парку від іншої. Парк повнився такими межами: це були живоплоти з глоду, бирючини й лісового буку, кам’яні стіни, вкриті звивистим плющем та зимостійким клематисом, а також хаотично розкидані голі кущі троянд і акуратні дерев’яні