Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Розділ 12

Я десь чув, що в забігу на довгі дистанції, на кшталт марафонської, піший гонець обганяє коня. Не знаю, як звичайна людина, а я сьогодні так точно покрив усі світові рекорди. Жаль, ніхто не зафіксував. А то могли б увічнити у записах Гіннеса. Десь між найдовшим плювком і найгучнішим псуванням повітря. Причому, як мінімум, двічі. За швидкість бігу та гучність. Я ж не в кросівках біг, а в ботфортах останнього розміру. Тобто, тупотів як ціле стадо найбільшої рогатої худоби. Та що там стадо, — лавина, що сходить з гір, поводиться скромніше. Тому наше наближення в монастирі почули, мабуть, версти за три-чотири. І на зустріч вийшли. Дружно…

Добре, що самітник встиг прийти в обитель раніше за нас і попередити монастирську братію. Так що зустрічали мене не з корогвами, голоблями і молитвами, що виганяють біса, а цілком привітно. Навіть ворота навстіж відчинили ... Врятуй їх Творець. Тому що я, через піт, що заливав очі, не зумів правильно розрахувати інерцію і влетів у них з розгону, — ледве загальмувавши перед східцями в храм. І тільки там, хрипучи, як загнаний кінь, опустився навколішки.

Вдало вийшло. Я зробив це від втоми організму, — не були б руки зайняті, взагалі на карачки опустився би, — але святі отці та брати розсудили інакше. І схвально загули. А я тільки тепер розгледів, що прямо переді мною, стоїть сивобородий старець, у чорній мантії. І я, отже, з усією повагою, уклінно простягаю до нього тіло пораненого…

Картина маслом. Ось тільки Митрофан, який сидить на загривку і дуже не вчасно почав злазити, трохи зіпсував урочистість моменту. Втім, всі вдали, ніби нічого незвичайного не помітили.

Старець, він же, мабуть, настоятель монастиря спустився сходами і поклав долоні на чоло гінця, який за весь марш-кидок так і не подав ознак життя. Секунду постояв, завмерши, тільки губи беззвучно ворушилися, а потім глянув поверх моєї голови.

— Пораненого до брата Себастьяна… — ігумен говорив тихо, але я міг би присягнутися, що його почули всі в обителі. — Витязя вмити, нагодувати, напоїти й укласти відпочивати… А ти, чадо нерозумне, — погляд настоятеля перемістився на Митрофана, — іди за мною.

Ігумен благословив усіх на площі хресним знаменням, після чого розвернувся і попрямував сходами вгору. В церкву. Митрофан квапливо наздогнав його, послужливо підхопив поділ мантії і пішов слідом. А до мене негайно приступило кілька ченців. Одні обережно перейняли пораненого і бігом понесли геть, інші — не менш делікатно, немов я був однією з ваз горезвісних династій Міней, узяли мене під лікті і розвернули у протилежний бік. Мабуть, зручності та лазарет у них тут у різних кінцях розташовуються.

Чхати… Мені б зараз відерце кваску або хоча б звичайної водиці, кусень хліба — можна навіть без олії, а потім здрімнути пару-трійку годин. І лазня у списку цих бажань не значилася.

Ледве переставляючи ноги, я вже зовсім зібрався пояснити це мовчазній братії, коли зрозумів, що вони не ведуть мене в душову або де тут у них санвузол, а вигулюють по колу ... Як коня. Щоб не запалити...

— Гей, святі браття, — я рішуче зупинився і пригальмував решту. — Годі дурницями займатись. Слава Богу, я людина — а не кінь. Хоча й дуже високий. Тож прогулянку вважатимемо завершеною. Давайте просуватися далі за списком. Митися, голитися та їсти. А то я прямо тут, посеред двору, спати вляжусь. Запаритеся потім перетягувати.

Брати попалися зговірливі, хоч і мовчазні. Обітниця у них така, чи батько ігумен заборонив гостя розпитувати? Втім, від перестановки чобіт ноги не змінюються. А загалом, воно навіть на краще. Бо від перенапруги організму, до розпитувань та інших розмов я зараз зовсім не налаштований.

І все ж таки привели мене не в лазню, як я припускав, а до відкритої водойми. Невеликої запруди, метрів сім на дванадцять. Чи то садок для вирощування риби, коли немає часу на річку бігати, чи для якихось інших цілей, типу ритуальних обмивань в ополонці на Йордань. Не суть... Але, побачивши воду я зрозумів, що якщо прямо зараз не вгамую спрагу, то вип’ю цю запруду всупереч переконаності Езопа, про те що море випити не можна.

— Дайте пити, — попросив у ченців.

Ті, мабуть, також вважали, що вже можна. Бо в руках у мене опинилася об'ємна плетінка. літрів на п'ять. Дякую, уважили. Звели до рангу людину. А я думав — цебро сунуть. Або до корита підведуть.

Мед?! Той самий хмільний мед, про який так багато чув і читав, але ніколи не куштував. Ммм ... Смачно. У ніс шибає газом, як квас, а на смак навіть порівняти до ладу нема з чим. Хіба з дуже солодким шампанським, що трохи вивітрилося. В голову, до речі, теж бемцнуло відразу. І половини сулії не подужав.

Розуміючи, що дійшовши до денця, стану зовсім недієздатним, з жалем і ціною величезних зусиль, я таки відірвався від божественного напою і повернув плетінку особам, які мене супроводжували.

— Врятуй вас Христос, брати…

Прикинувши, що зайва данина традиціям не завадить, я справив ритуальну дію, у сенсі, перехрестив рота. Мене не коробить, а людям приємно.

— Ощасливили, можна сказати. Амброзія та нектар в одному флаконі.

Несучи всю цю ахінею, я почав роздягатися для купелі… злегка плутаючись у рукавах, зав'язках із ведмежих лап та штанинах. Ченці дивилися з цікавістю, але ні заважати, ні допомагати не виявили бажання. Немов чекали чогось.

Гм ... Може, це така ж чергова перевірка на вошивість, як і з питтям свяченої води у самітника? А, пофіг. Навіть якщо в запруді окріп, як у коника-горбунка, або кислотна ванна з мого віку. Миттєво не розчинить, встигну вистрибнути. Ось тільки після, вибачайте. Як гукнете, так і зрикошетить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍