Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Кайл, насупившись, подивився на фото.

– Ліє, це не ваш клопіт.

– Я лише хотіла допомогти.

– Дайте нам інформацію – це буде найкращою допомогою.

– Так ось! – кинула я, тицьнувши пальцем в екран телефону.

Кайл, зціпивши зуби, занотував собі контактні дані, втім, можливо, для того, щоб просто мене заспокоїти.

– Якщо згадаєте ще щось, Ліє, дайте знати.

Він підвівся, щоб іти, та ще раз оглянув будинок. Затримався коло розсувних дверей. Покрутив замок, провів рукою по швах.

– Надійніші двері погоди не зроблять, – прокоментувала я. Усі ті трагічні інциденти з моїх репортажів. Не допомогло. Якщо зловмисник мав намір потрапити до помешкання, він туди потрапляв. Власне, у більшості випадків жертву чекали всередині. Все інше – замилювання очей.

– Бетані Джарвіц жила сама. Сім’ї не мала. Немісцева. Нікому навіть було повідомити про її зникнення, – сказав Кайл, неначе вказуючи, що мій спосіб життя дуже схожий.

І тут я подумала: «А може, йдеться про Еммі?». Про те, як я її підвела? Скільки часу могло минути за інших обставин, перш ніж я б помітила, що вона зникла?

– З нею все буде добре? – запитала я. – Їй уже краще?

Кайл міцно стиснув губи в тонку лінію.

– За словами лікарів, у неї гостра субдуральна гематома. – Він скрушно захитав головою. – Між нами кажучи, вони взагалі непевні, чи вона отямиться.

Уявивши в лікарні Еммі замість Бетані, я відчула, що мені бракує повітря, ніби його висмоктали з приміщення.

– Просто хочу сказати – я дуже радий, що ви таки до нас звернулися. Радий, що зателефонували мені.

Кайлові слова досі відлунювали у вухах, коли його авто виїжджало з двору. Засвербіли пальці. Я почала гризти шкіру біля нігтя великого пальця. Не роби цього.

Але вона схожа на мене. Її звали Бетані Джарвіц, жила сама; підозрюваний – Девіс Кобб, і вона схожа на мене.

Мене вже втягнули в цю історію. Тож тепер треба бодай розібратися в ній детальніше. Я відкрила свій ноутбук і набрала в інтернет-пошуку Бетані Джарвіц. Видало купу сторінок із соціальних мереж, проте фотографії, яку мені показував Кайл, – усмішка з щілинкою між двома передніми зубами, мої риси обличчя – не знайшлося. Далі погортала онлайн-довідник «Білі сторінки», але й тут нічого не було. Вочевидь, вона не користувалася стаціонарним телефоном. Проглянула останні випуски місцевих газет – про неї чи про сам злочин жодної згадки. Якщо Бетані померла, вони б уже написали про це. За згоди рідних її ім’я б з’явилося в ЗМІ.

Я мушу її розшукати. Знайшла контакти найближчої лікарні, відділ зв’язків із пресою. Вагаючись, стукала пальцем по столу. Набрала номер і тицьнула «виклик».

Я знала, що казати й на що тиснути; так і зробила – поки не почула їхню заяву. Серце закалатало, мов навіжене, а кімната загула.

Розділ 12

З’явившись наступного дня в школі, я нарешті отримала відповідь на свій запит від телефонної компанії разом зі свіжим рахунком за їхні послуги. Крім телефонних продавців, на домашню лінію майже ніхто не телефонував. Впізнала той виклик, коли хтось подзвонив серед ночі й кинув слухавку – це був прихований номер, – і розім’яла затерплу шию. Певно, неможливо викликати до суду власника номера, що якось телефонував серед ночі й нічого не сказав.

Вихідних дзвінків за останні кілька тижнів не було. Я подумала, чи Еммі з Джимом, бува, не розійшлися. Серед небагатьох вхідних на початку місяця, які не починалися на 800, мою увагу привернув один номер.

Він видався мені дивно знайомим, як ті імена та прізвища, що перемішувалися у мене в голові, коли треба було терміново здавати одразу декілька статей. Проте це був місцевий номер, а я їх знала небагато.

Я дістала з торбинки мобільний і знайшла фотографію з мотелю «Брейк Маунтен». Збільшила зображення картки з контактами – цифри збіглися. Зачіпка! Принаймні тепер є за що вхопитися, аби врешті зрушити справу з мертвої точки.

Я переслала рахунок із випискою дзвінків на електронну адресу з візитки Кайла й додала примітку: «Підозрюю, що з цього номера Еммі телефонував її хлопець Джим. Це телефон мотелю «Брейк Маунтен». Можливо, вони там працювали разом?»

Я вже було набрала номер, але завмерла з пальцем над кнопкою виклику, вагаючись, зважуючи й обмірковуючи всі «за» і «проти». Відповідь можна було отримати легко та швидко. Попросити Джима, розпитати його про Еммі. Але це вже не моя робота, до того ж Джим надто важливий для цієї справи. Треба таки, щоб першим туди телефонував Кайл.

Це теж мудрий хід.

Учні знову почали перешіптуватися, крадькома позиркуючи в мій бік. Це щось нове. Почувши, що я попросила всіх подивитися на дошку, Іззі облизнула губи й підняла руку. Я це проігнорувала. Хтось гигикнув. Якщо я не втратила контроль над ними раніше, то зараз точно його втратила.

– Діставайте свої домашні завдання, – сказала я.

Я швидко обвела очима клас – може, хтось себе викриє? Хтось із учнів, чиї думки зайняті тим, що знає й бачив лише він або вона.

Цікаво, чи хтось із присутніх у класі її знав? Бетані було двадцять вісім, у неї гостра субдуральна гематома, вона досі в дуже важкому стані. Працювала в місцевому новозбудованому дата-центрі, рідних ще не встигли знайти. А може, вона, як і я, сходила з Девісом Коббом на каву? Може, після того, як Бетані сказала, що він щось не те собі надумав, Кобб ішов слідом за нею додому? Може, він уже втомився не те собі думати й був готовий діяти рішуче?

Я попросила учнів узяти в руки й показати свої роботи, щоб я позначила собі тих, хто виконав завдання, навіть якщо вони вирішили його не підписувати.

Тео з’явився з запізненням на п’ять хвилин, коли всі вже передали свої твори вперед, а потім із кожного ряду – на парту Моллі Локлін.

Тео поклав свою роботу зверху і сказав: «Ой! Тепер ви знатимете, яка з них моя».

– Ти запізнився, – сказала я, ховаючи анонімні твори в торбу.

– Знаю. Я мусив видрукувати свій твір у бібліотеці. Наш принтер не працює.

– Сідай на своє місце, – сказала я, але Тео залишився стояти перед моїм столом, і всі за цим спостерігали.

Він трохи нахилив голову набік і ліниво всміхнувся.

– Це вже третє запізнення?

Тео чудово