Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Розділ 16. Театральна прем'єра

На сніданок сьогодні Вальгард привів мене раніше, за решту принцес, ще й квапив, аби я поспішила. У нього є якісь справи? Мала блакитна їдальня не пустувала – принц Брінейн уже займав місце на чолі стола з протилежного боку від місця Харальда. Присідаючи перед ним у реверансі, ще раз занотувала, який мужній він має вигляд. І ще раз пошкодувала, що він позбавлений можливості сам пересуватися. Ну та це ненадовго, хай як він не заперечує, а коли побачить готовий варіант крісла, ні за що не відмовиться.
Вчора я знайшла хвилинку, аби зв’язатися з домом. Татко з матінкою були вкрай заінтриговані моїм проханням, проте погодилися на сьогодні запросити до палацу Закарію. Я не зважилася розповісти через артефакт зв’язку, навіщо мені потрібен коваль, але не думаю, що моїм батькам буде важко скласти частини головоломки, коли вони дізнаються сутність мого прохання.
Зараз же я, отримавши вітальний кивок від принца, пройшла до свого місця та опустилася на сидіння. Навіть не встигла подумати, чи варто мені першій починати розмову, як Брінейн мовив:
- Маєте гарний вигляд, Ваша Високосте.
- Дякую. Ви теж, - без краплі лукавства повернула йому комплімент.
Брови принца поповзли на лоба, але я відкрито дивилася на нього, тому він лише похитав головою, ніяк не коментуючи. Натомість змінив тему:
- Як вам герцог Вальгард у якості провожатого?
- Невичерпне джерело інформації.
Брінейн хмикнув:
- Так, він може бути занудним.
- Він зовсім не занудний! Принаймні не тоді, коли вдається до історії вашого краю та вашої сім’ї.
- І багато вже він набовкав? – із зітханням поцікавився принц.
Очі мої розширилися:
- Нічого понад міру. Герцог точно не з тих людей, які будуть видавати чужі таємниці.
- Я просто невдало пожартував.
- О…
Брінейн потер перенісся рукою, затягнутою в перчатку. Він взагалі ніколи їх не знімає?
- Вибачте, дурниці верзу, - зізнався мить потому. – Останнім часом розгубив всі свої вміння вести бесіду.
- Зовсім ні. Ваші вміння в цілковитому порядку. Це просто я ще не зовсім прокинулася, тому не здатна ясно мислити.
- Погано спали вночі? – у зеленому погляді світилася стурбованість. Як приємно, що його бентежить моє самопочуття.
- Так, довго не могла заснути.
- Що вас турбувало? Пам’ятайте, ви завжди можете звернутися до Гарда чи до мене, якщо…
Він осікся, а я підхопила з усмішкою:
- Просити принца, аби він розпалив мені камін?
- То ви змерзли вночі? Прислуга забула зачинити вікно?
- Ні, прислуга нічого не забула, просто я досі не можу зігрітися. Ваш клімат надто суровий для мене.
А ще в голову всю ніч лізли непрохані думки про молодшого принца, але в цьому я й собі ледь зізналася.
А той, хто був причиною мого безсоння, раптом витягнув щось із кишені та прошепотів заклинання, а потім простягнув мені на долоні прозорий кристал з помаранчевими іскорками всередині та отвором для шнурка чи ланцюжка.
Я обережно взяла подарунок – кристал був теплий на дотик. І не могла не поцікавитися:
- Що це?
- Коли вам стане прохолодно, просто стисніть цей кулон у долоні – ваше тіло моментально нагріється. Звісно, він не спрацює у люті морози, але зараз зігріє умить.
- Артефакт? – здивовано перепитала. – Ось так просто?
Брінейн усміхнувся куточком рота:
- Нічого складного. Кристал вже був напитаний від джерела, лишилося просто визначити його спрямованість. А заклинання зігрівання дуже просте. Допоки ви будете знаходитися на території палацу, кристал залишатиметься повністю зарядженим, скільки б ви ним не користувалися. Але за межами доведеться час від часу його заряджати.
- Тобто цей артефакт ви не просто передали мені в користування, а подарували?
- Ви не хочете приймати від мене подарунок? – з якимось розчаруванням уточнив він.
- Я просто не можу повірити, що ви так легко даруєте таку дорогоцінну річ. А подарунок, тим паче такий корисний, від вас я з радістю прийму, - зробила наголос на «вас», аби він точно зрозумів, що дарувальник для мене не менш важливий, аніж його подарунок.
- Для мене зовсім не складно зробити такий артефакт, - усміхнувся у відповідь принц.
- Скільки ж у вас магічної сили? – вражено перепитала я.
Але відповіді не отримала – у їдальню почали сходитися принцеси.
Більшість, опустивши очі, робила реверанс і затихала на своєму місці, лише Соллі поцікавилася настроєм принца, а Бояна уточнила, як і коли вони зустрінуться. А я знову відчула досаду від того, що нас перервали – розмова ставала все цікавішою…

На сьогоднішній вечір розпорядником була запланована театральна прем’єра, тож час після обіду ми з Зорією присвятили зборам до театру.
Я щойно повернулася після розмови з батьками та ковалем, якому окреслила ситуацію та пояснила, що саме я бажаю виготовити. Не зізналася лише, для кого. Але, судячи з хитрої усмішки мами, вона вже здогадалася, тож пояснить і таткові, і Закарії. Наш винахідник закидав мене запитаннями про зріст, комплекцію того, для кого призначалося крісло. Добре, що переді мною був приклад принца Харальда, тому я чітко могла назвати всі розміри молодшої копії принца. От тільки з характером ушкоджень вагалася, а це, як зазначив Закарія, дуже впливало на параметри крісла. Зрештою, ми домовилися, що він зробить заготівлю, а потім надішле її разом із своїм учнем, який вже на місці розбереться і підлаштує засіб пересування до потреб Брінейна. Будемо сподіватися, молодший принц погодиться.
Готуючись до театру, ми обговорювали останні новини у палаці. Принц Харальд сьогодні мав побачення з Веселиною, тож йому не співчували хіба що зовсім зачерствілі душі – Веселина встигла набриднути всім мешканцям замку.
Але мене особисто більше цікавив Брінейн. А також його перші зустрічі з принцесами. І Зорія не підвела:
- Кажуть, що зі збройової кімнати Бояна вийшла з широкою усмішкою.
- Вона вміє усміхатися? – здивувалася я, в душі задушивши досаду.
- Не знаю, - знизала плечима Зорія. – Особисто я не бачила.
- А принц Брінейн?
- А хто його бачив? Але подейкують, що на зустріч з Адаєз він очікував у піднесеному настрої.
- Якийсь у тебе тон…
- Ага, бо наша Каракарка втекла, не вимовивши й слова.
Серце стислося від співчуття до принца. Невже він постійно стикається з таким ставленням до себе? Майнула думка про Торстейна, стан якого був набагато тяжчим, ніж у Брінейна. Як же тоді живеться йому?
Компаньйонка продовжувала:
- А ти вже обрала, де б хотіла зустрітися з молодшим принцом?
- Ну, не в саду, це точно! Який жаль, що мені дістався час до обіду! Так би попросила його показати мені нічний фонтан хоч з тераси.
- Орлейт же відмовилася від зустрічі. Що заважає тобі перенести свою на вечір?
- А й справді! Треба уточнити у Гарда.

Як добре, що на виставу наші компаньйонки пішли разом з нами. Інакше я б заснула уже на перших хвилинах. Чесне слово, дійство, яке ми з Гардом бачили на ярмарку перевершувало те, що зараз відбувалося на сцені в усьому: і в грі акторів, і в цікавості сюжету, та навіть костюми у бродячих акторів були яскравішими! Зараз же головна героїня кривлялася перед героєм, який по сюжету мав би підносити пустунку, а на ділі ледь стримував вираз відрази на своєму обличчі. Решта акторів теж своєю грою не викликала співпереживань до своїх поневірянь, навпаки, хотілося кричати від їхньої невідповідності.
Усіх принцес розмістили в просторих ложах – по дві на одну ложу. Ми могли як сісти поруч, так і відокремитися одна від одної кількома пустими сидіннями. Мені дісталася компанія Єрмін. Очевидно, що ми розсілися по різних кутках, тож якби не Зорія, яка жваво обговорювала зі мною усі промахи на сцені, я б просто померла від нудьги. Або б мене розірвало від обурення. Я й так ледве дочекалася антракту, попередила Зорію, що можу й не повернутися до початку другої дії, та рушила в коридор.
Компаньйонка вслід запропонувала:
- Може мені скласти тобі компанію? Раптом що…
- Що може трапитися у Королівському театрі? Та й удвох ми викличемо більше запитань, аніж я одна. А так я можу сказати, що спізнилася до початку і не захотіла турбувати присутніх. А ти насолоджуйся прем’єрою, жалілася ж, що нікуди не виходиш.
Зорія презирливо пирхнула, але вголос мовила зовсім інше:
- Будь обережна.
- Неодмінно.
Протягом антракту я прогулювалася велелюдним коридором, перекинулася кількома фразами з іншими принцесами, прийняла компліменти від придворних, з якими познайомилася на балу, проте імен їхніх не пам’ятала. А коли пролунав перший дзвінок і натовп рушив до актової зали, я потихеньку сховалася у вбиральні, звідки вийшла лише після того, як стихнув будь-який шум. Тепер мала змогу пройтися безлюдними коридорами, помилуватися розвішаними на стінах портретами видатних акторів минулого та сучасності, з цікавістю розглядала ліпнину на стелі та напівколонах, які прикрашали стіни. Так захопилася, що ледве не зіштовхнулася з розпорядником Свейном. От вже від кого не змогла б відбрехатися. Добре, що він стояв спиною до мене, тож ще не помітив. Огледівшись, побачила зовсім поряд двері до однієї з лож, тож без вагань прошмигнула туди, сподіваючись, що ложа виявиться пустою і я тихо зможу перечекати.
Ложа була не пуста. На сидінні коло поруччя на самоті сидів чоловік.
- Ой, я прошу вибачення, - зойкнула від несподіванки майже натурально. – Я сплутала ложі, певно.
А чоловік обернувся і риси його обличчя попливли, розмилися. Знайомо так…
- Вороне? – перш ніж подумала, вигукнула я.
Чоловік на сидінні кілька митей мовчав, ніби вдивляючись у моє обличчя (але ж побачити його не міг, бо і я ж його не бачу), а потім недовірливо протягнув:
- Відважна компаньйонко?
- Так, це й справді я, - широко усміхнулася я, ступаючи ближче. – Яка несподівана зустріч.
- Ви й уявити собі не можете, - загадково протягнув чоловік. – Але що ви тут робите? Чи не маєте ви супроводжувати вашу принцесу?
- Вона не повинна мене шукати, бо повністю захоплена виставою та розмовою з іншою принцесою, - я брехала просто відчайдушно, аби тільки він запросив мене приєднатися до себе.
І Ворон виправдав мої сподівання: підійнявся, зробив кілька малюсіньких кроків у мою сторону, протягнув праву руку і ввічливо мовив:
- Тоді чи не складете ви мені, моя відважна пташко, компанію до кінця другого акту?
З радістю прийняла його руку та посіла сусіднє крісло. І грайливо запитала:
- Але, сподіваюся, ви не змусите мене дивитися на маячню на сцені?
- У жодному разі. Волів би краще витратити так несподівано отриманий час на світську бесіду з вами.
- Наші бесіди ж не нагадують світські?
- Але ж тим краще, правда?
Його широка долоня досі тримала мою руку і звільнятися мені зовсім не хотілося. Навпаки, згадалися обійми в останню зустріч у саду, захотілося їх повторити. А як же Брінейн? Я зовсім про нього забула, захоплена почуттями від дотику Ворона. Хоча десь на задвірках свідомості відклала, що Ворон точно не буде Брінейном, бо зміг підійнятися. Цікаво, змогла б я під ілюзією зрозуміти, чи накульгує він?
Але думки розлетілися, варто було лише Ворону заговорити:
- Насамперед хочу попросити вибачення за свою нестриманість в останню нашу зустріч. Я не мав права цілувати вас.
Звісно що не мав, але визнавати це було необов’язково. Я аж насупилася від образи. Аж поки не почула його наступні слова:
- Принаймні без вашого дозволу. Тож наступного разу обов’язково отримаю його.
Отож, треба розуміти, що наступний раз все ж буде. Щаслива усмішка торкнулася моїх губ.
А Ворон знову блискавично міняє тему:
- Не буду питати, чи зустрічалася ваша принцеса з принцом Харальдом, аби ні на краплю не звузити ваше інкогніто. Але з принцом Брінейном зустрічалися всі. Яка її думка про нього?
Це буде прийнятним, якщо я поділюся з ним своїм захватом? Адже мене просто розривало від бажання, але навіть із Зорією, моєю найкращою подругою, щось заважало поділитися. А з Вороном я ж ніби й не про свої відчуття говорю, правда ж?
- Принцесі дуже сподобався ваш молодший принц.
- Чим же?
- Вона казала, що він має мужній вигляд, зовсім не такий солоденький, як у принца Харальда.
- А той факт, що він не може ходити?
- Це прикро, звісно, але не відіграє аж ніякої ролі, - сказала чисту правду. І додала: - Як і шрами на його обличчі.
- Шрами у нього не лише на обличчі.
- Це не має значення, - щось я дуже розговорилася, вже майже від своєї особи відповідаю. Треба тікати від слизької теми: - Але ми вже надто довго говоримо про вашого принца, а мені б хотілося запитати, коли ви розповісте мені про умови змагань між принцесами.
- Я ж казав, коли прийде час. Чи ви не збираєтеся більше бачитися зі мною?
- Чому ви так вирішили?
- Вас довго не було в саду.
- Ви теж не завжди з’являлися.
- То ви кликали?
- Так.
- А я думав, що ви злякалися, тож більше не прийдете…
- Злякалася, - погодилася я. – Тієї напористості, з якою ви…
- Вибачте, я ні в якому разі не хотів вас лякати. Я…
Що він хотів сказати далі, я так і не дізналася, бо в залі пролунали оплески – вистава добігла кінця.
- Вам треба йти, - мовив Ворон, але долоню мою так і не відпустив.
А потім схилився і подарував-таки мені той поцілунок, про який я мріяла, щойно побачила мого нічного кавалера. Другий цілунок виявився ще солодшим за перший, Ворон був владним та повністю захопив ініціативу…
Лише крики «Браво» із зали змусили нас відірватися один від одного.
- Біжіть, моя пташко! – прошепотів чоловік та підштовхнув мене до виходу. – Зустрінемося у саду.
- Я покличу, будьте певні! – сміливо завірила я.
- Я чекатиму…
Мушу визнати, друга дія вистави виявилася для мене набагато цікавішою, аніж перша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍