Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

Глава 15

Збираюся, особливо не заморочуючись: джинси, светр, волосся збираю у хвіст, крім блиску на губи — жодної косметики.

Мамі чесно говорю, куди йду й навіщо. Пояснюю, що нам з Андрієм треба поговорити, щоб розійтися друзями й не було недомовок, тому що мама сподівається, що ми ще помиримося.

Не помиримося. Точніше, не зійдемося знову. Немає в цьому сенсу. Я його не кохаю. Сьогодні вночі зрозуміла, що справжнє кохання в моєму житті вже було: той хлопець, чиї руки мене обіймали в спогадах, і байк, на якому ми разом розтинали простір.

З байком у мене стосунки не склалися. З хлопцем, вочевидь, теж, якщо його зараз немає в моєму житті. Навіть обличчя його згадувати не хочу. Вперше, наново народившись, я НЕ хочу згадувати. Нехай він залишиться там, у минулому. Здається, я надто сильно його кохала. Так сильно, що якщо згадаю, боюся, що втрачу себе і такими зусиллями напрацьований мною стрижень усередині.

Буду рухатися далі, намагатимусь жити й усміхатися, навіть коли фізичний біль рве свідомість на частини.

Коли приходжу до кафе, Андрій уже на місці. Він одразу підводиться, йде мені назустріч. На губах напружена усмішка, в очах почуття провини. Його долоня лягає на мій поперек, поки ми йдемо до столика. Він допомагає мені зняти пальто, відсуває для мене стілець, сідає сам. На столі з мого боку парує чашка гарячого чаю, на тарілці лежить мій улюблений шоколадний круасан. У нього — кава та шматочок вишневого пирога.

— Ані, я… — він вагається, а я не бачу сенсу його мучити і змушувати виправдовуватися. Андрій нічого поганого мені не зробив. Просто наші стосунки вичерпали себе.

— Андрію, — накривши його долоню своєю, усміхаюся, — все гаразд, правда. Я не тримаю на тебе зла. Я… я бачила тебе з Ірою і… я все розумію. Сподіваюся, ти теж на мене не ображаєшся.

На його обличчі — шок. Він хвилини дві дивиться в мої очі, мабуть, намагаючись перетравити почуте, побачити в моєму погляді, що я справді не ображаюся.

— Я обіцяв тебе додому провести, — морщиться, — а натомість… Пробач, — і накриває мою руку своєю.

— Адже ти не зобов’язаний. Я сама своєю невизначеністю тебе відштовхнула. Ти мені дуже подобаєшся. Але, подумавши, переглянувши ситуацію, я зрозуміла, що це інше. Ми могли б стати хорошими друзями, якщо тебе цікавить така перспектива.

Він усміхається. Напруга відчутно йде. Стиснувши міцніше мою долоню своїми двома, він піднімає її й притискає до своїх губ, не відриваючи від мене погляду.

— Може, як другу, ти мені все ж таки розповіси про свої проблеми? Чому ти ліки п’єш і в яких хмарах постійно кружляєш?

І справді легше стало. Ця невизначеність між нами тиснула. Страх, що невдалі стосунки переростуть у зневагу та ненависть, виявився безпідставним. Мабуть, ми обоє заплуталися, спочатку прийнявши нашу взаємну симпатію за те, чим вона не є.

Розповісти йому про свої проблеми? Вони так давно мене мучать, що я втомилася тримати все в собі, маючи можливість поділитися лише з мамою та психологом. Боятися, що Андрій мене відштовхне, дізнавшись правду, більше немає причин. Тому я наважуюсь розповісти йому про все. І про те, що я потрапила в аварію. І про труднощі, з якими мені довелося зіткнутися. І що мені досі складно, і я не можу згадати деякі епізоди зі свого життя. Що часом я не можу зосередитись і випадаю з реальності.

Андрій уважно слухає, не перебиває, продовжуючи тримати мою руку та час від часу погладжувати пальцями шкіру. А мені так легше відкритися. Його дотики заспокоюють, мовчання дозволяє не збитися з думки. Я говорю дуже довго, за цей час чай встигає охолонути. Закінчивши, я роблю великий ковток, щоб змочити горло, й розчаровано морщусь.

Кілька хвилин ми мовчимо. Мені додати нічого, а Андрій, мабуть, просто не знає, що сказати. Він кличе офіціантку й замовляє ще один чай — для мене гарячий, щоб зігрітися й не тремтіти. Тільки тремчу я від хвилювання. Мені важливо, як він відреагує на моє зізнання й що скаже.

Коли чай приносять і ми залишаємось самі, Андрій нарешті наважується заговорити.

— Я розумів, що у твоєму житті сталося щось погане, але навіть не здогадувався, наскільки. Ти неймовірно сильна, неймовірна, Ані. Чесно — я навіть не помітив, що в тебе якісь проблеми з… у тебе нормальна хода, чесно. Було таке відчуття, немов це твоє ставлення до життя, таке собі правило: ніколи не поспішати, — він усміхається. — Я й не думав, що причина настільки серйозна. Ти справді потрясна дівчина. Я вже шкодую, що ми з тобою встигли розлучитися, — він сміється. Не насміхається, а немов справді шкодує, з легкою гіркотою та усвідомленням, що час назад не повернути.

— Дякую тобі за ці слова, Андрію. Навіть якщо ти мені нахабно брешеш, — усміхаюся, — усе одно дякую.

— Я не брешу, — цілком серйозно заперечує. — Кожне слово — правда. Я справді так думаю. Ти класна, вродлива, і начхати, що в тебе є шрами, — про це я теж згадала, — ти дуже жіночна й легка в спілкуванні. Не бери дурного в голову. Якщо хтось скаже інакше — я йому в пику дам, зрозуміла? Тільки скажи, якщо хтось посміє тебе образити.

Я усміхаюся ще ширше. Мені так потрібно було почути ці слова — й ось, почула від друга, який ще вчора вважався моїм хлопцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍